Книга "ДО" (на украинском языке)
- Подробности
- Категория: Катарина Синчилло
- Дата публикации
- Автор: Kefeli
- Просмотров: 1401
Спадкоємиця Єви
Я кожен день іду на бій з собою,
Я кожен день іду на бій за тебе
З наївною любов"ю в човні Ною,
Крильми торкаючись землі і неба.
І кожен день волаючи, долаю
Свою недосконалість і твою!
І стукаю у двері, двері раю,
І кожен день я гину у бою!
Та кожного я ранку воскресаю,
Щоб знов в бою загинути до ночі,
Щоб стукати у двері, двері раю,
Бо я люблю твої, я точно знаю
Іудові беззахиснії очі!
Пробачена, приречена прощати,
Доводити щоденно у бою
Свою спроможність вирватись за грати
Та наше право жити у раю!
* * *
Задрімав мій янгол у кутку
Так стомився від турбот земних.
І поснули тіні на піску-
То господар-час приборкав їх.
Місяць задрімав. На сім кінці
Зупинися, час, перепочинь
Перехрестям ліній на руці,
Як таємна Долі глибочинь.
І зрання багаттям не пали
Мої мрії і мою любов…
Забуваю гордощі, коли
Я шкодую, що цей день пішов.
* * *
Ех, якби я була качкою…
Мене б не ображав пташиний двір…
Мені б не дорікали,що я не схожа на інших…
Ух, якби я була качкою!
Я б народила багато-багато діточок…
І маленькими, вони були б схожими на лебедів!
Але ж я-не качка…
Я-лебідь, і тому життя в мене складне,
А, може, мені просто піти з пташиного двору?
* * *
Вже два дні, вже два дні
Я не чую твій голос,
Вже блукають в мені
Тіні смутку, і колос
Пророста в далині
Відчаю з мого жита...
Вже два дні, вже два дні,
Наче навпіл розбита...
Моя сутність жива
Та стражда від двобою!
І мовчання трава...
І надії юрбою...
Вже два дні, вже два дні
Я хворію тобою.
Вже два дні, вже два дні
Тут як ліки, ця осінь...
Я чекала життя
Все, спиваючи просінь
Цих очей, каяття
Вже два дні, вже два...ні...
Цe довічна стаття,
Наче вирок мені.
Я просила ці сни
Дуже довго у Бога.
І боюся весни,
Бо стелюсь, як дорога.
* * *
Напіввіра і напівлюбов,
Напівщастя і напівдоля…
Неможливість прощання і знов
Обпікаюча напівневоля
Недомовлених слів і прощань,
В напівщирості напвзізнань…
Як цю кригу мені розтопити,
Щоб так навпіл усе не ділити?!
* * *
Закружляє тангом цей непевний сніг,
Засміється ввічі хитра та Зима,
І в життя людини принесе свій біг,
І розкаже тихо, що й вона сама.
І сховає в пам”ять сподівань роки,
В безнадійне щастя, у вчорашній слід,
Заховає сонце в прірву залюбки,
І стомилась, скаже, я від ваших бід…
І роздасть всім ролі, ті, що вже були,
Закружляє тангом цей непевний сніг,
Щоб оті, хто прагнув, все ж перемогли,
Щоб життям людини виправдать свій біг.
* * *
Люблю цю жінку,тому що ти її кохав…
Молюсь у храмі, де за неї колись ти гірко так ридав
Та без умов навчав кохати,
Стражданням душу лікувати…
Молюсь у храмі, де колись ти так багато мені дав…
І я не можу не любити цю жінку - Ти її кохав.
* * *
Кожен стежкой пішов своєю,
Кожен долю обрав і свій шлях,
Десь за обрієм, течією
Десь понесло, згубились в світах
Задушевні нічні розмови,
Спільні арії, попіл від них
Загубився в студентських столових
Десь на Пушкінських і Прорізних…
Та в великій своїй квартирі
Відчуваю самотній щем…
А у хибнім життєвім клавірі
Спить відродження всіх проблем.
* * *
Зупинились часи
У моєму домі,
Змовкли всі голоси-
Рідні і незнайомі.
Так завмер в мені час
Десь на рік чи на два…
І тоді в перший раз
Я почула слова-
Їх сказав мені Бог-
Передав мені Ти,
Не пускаючи в льох
Вічної самоти.
І годинник мій знов,
Ніби серце і дух,
Як воскресла любов-
Все продовжило рух.
* * *
Мені цей біль не вилити в словах,
Не вгамувать його холодною рукою
Він спрагою застигне на вустах,
Його візьму з непевністю гіркою…
Зіллється він з самотності рікою…
З дитинства вогник, ти ж мене зігрій,
Та поверни мене й залиш собою,
Бо напоїв той біль і вигукнув:”Не пий!”
* * *
Я завжди була дуже гіркою,
Ніби ліки від старого мага…
Мов з кищені чиєюсь рукою
Діставалась магічна наснага…
І дощем проливалась на вас
Ненайгіршою гіркою мовою,
І між пальців проходив, як час,
Мій талан, проростав світанковою
Та святою любов”ю до всіх.
Гіркоту полишивши на днищі,-
Хрест-співати, та все для глухих
Й гірко плакати на полелищі
Нездійснених надій і кохання,
Гірко долю свою цілувати…
Хто я-перша чи може остання
З могікан, гіркотою розп”ятих?!
* * *
Пізно, пізно, мій любий, пізно,
Все згоріло, я на межі…
Різно, різно, коханий, різно
Все ми бачимо в вітражі
Віддзеркалень кохань і долі,
Досвіду, накопичень болю…
Тільки мить в нас були ці ролі,
Ми ж за неї купили волю.
* * *
Єдиний раз, хоча б на мить,
Піднятись високо у небо,
Забути все, що так болить,
І не бажать, чого не треба…
І розчинить себе у ніжних,
Пухнастих хмарах назавжди,
Тварин зустріти дивовижних,
Ковтнуть джерельної води…
І опинитися в обіймах
Такого чистого дощу,
Нарешті вдома, не у приймах,
Де все пробачу, всім прощу,
Порину думкою до Бога,
Віддавши світові борги,
Тож, все, що маю я, убога,
Віддам за тії береги!
* * *
Помітила-я завжди посміхаюсь. Навіщо,чом? Дурна.
А ще життя люблю, цей день, і сонце, і коли сміх луна.
Радію ранкові, і вам усім, собі і навіть смутку,
Що іноді в саду моїй душі зриває незабудку
Того, що промайнуло, відбулося, чи ще не сталося
І не здійсниться може, і ностальгією прокралося
У вірші, у мої думи, мрії, спокій, почуття. Дурна.
Тому і посміхаюсь завши, а у смутних очах - весна.
ДО
П’єса з віршів
Містика в лабіринтах любовних трикутників
Дійові особи:
Вищий
Віктор
Олена
Оля
Поет
Катаріна
Звучить увертюра. Триває Вищий Суд. На сцені з"являються: Віктор, Катаріна, Олена, Оля, Поет.
Віктор:
Шукаю храм свій,свій дольмен,
Віктор- успішний бізнесмен.
Катаріна:
Завжди нещасна і жадана,
Катаріна - його кохана.
(Її образ наче ділиться на три іпостасі - на сцені з”являються Олена і Ольга)
Олена:
Цвіту самотня,як ожина,
Олена - я його дружина.
Оля:
Дорослих ігор полонянка-
Ольга, потім його коханка.
Поет:
В Музу закоханий естет,
Вірші складаю, я-Поет.
Катаріна (показуючи на екран)
І той,хто радить нам з Горища,
Він знає все, за всіх Він Вищий!
(На екрані з”являється Вищий)
Вищий:
Триває Суд. Душа жіноча
Вола і плаче,і клекоче
Крилами не в змозі
Свою невинність довести...
Катаріна:
О, Боже,ти ж мене прости,
Що так любити я хотіла,
Що шкодувала свого тіла
Для тих,хто так мене любив,
Волав і плакав,і просив,
Бо не могла Душі віддати...
Оля:
То ж не жени мене мерщій
З життя,з полону моїх мрій-
Знайти одне на все буття
Те надприродне почуття
Єднання з іншою душею…
Олена:
Й доки душа надію має
Вола,шукає і чекає...
Або ж візміть моє життя-
Немає в серці каяття!
(Всі, окрім Катаріни сходять до зали і сідають у першому ряду. Вони дивляться спогади про історії кохання Катарі-ни. Кліпи "Я не дочка зрадливих італійців", "Кожен із нас одне одному рай"):
Я не дочка зрадливих італійців,
І більше я не мешкаю в Мілані,
Не поділяю примх епікурійців,
І зерня пророста на ріднім лані.
Одна матуся та,що народила,
Друга зростила та надала ради.
Росія у душі моїй відбила
Велику вірність, що не терпить зради,
А Україна ж в тім подарувала
Безмежну поетичність свого лану-
І назавжди мене причарувала-
Навіщо ж я поїду до Мілану?
****
Кожен із нас одне одному-рай,
Кожен із нас може бути і пеклом.
Скільки чужої душі не край,
Свою не сховаєш у теплім.
Як музику слів, не кинеш до ніг
Той біль, що завдав, мов дитя,
Не відав наївно, що б”єш навідліг
І створюєш ад за життя…
Катаріна (звертаючись до Віктора):
Прийди до мене уві сні
Яким сподобався мені...
Тим, що не два мені піти
З своєї долі та зрости
Трояндам ревнощів не дав...
Тим, що завжди мене шукав
І повертав мене до себе
З терпінням, яке тільки в тебе
Коханню може потурать
І крізь роки мене чекать
Одну, хоч бідну, хоч багату
І чорно-білу, і строкату,
Святу і грішну, щиру й ні,
Прийди до мене уві сні...
(До неї на сцену піднімається Віктор. Він вабить її як маг-ніт. Вона йде до нього. Але стримується. Вони дивляться одне одному у вічі.)
Віктор:
Що у на спільного з тобою?
Те, що не трапилось із нами...
Те, що судилось та не сталось,
Що не зробило нас панами
Своєї долі й залишило
Поневірятися у світі самотнім...
І дощем розлучень не змило
Кохання, що не відбулося,
Лишивши ностальгічну тугу,
Що нам зустрітись довелося,
А більшого ми не змогли...
(Катаріна розгублена, піддаючись його чарам, відповідає, але не здається)
Катаріна:
Це дуже дивно відчувати
Із іншим Світ, що наш з тобою...
І підкоряючись, не знати,
Що десь жахливою юрбою
Твої, сполошені не мною,
Бажання та чуття вирують,
Відносячи тебе за грати
Моїх ілюзій, де не чують,
Не співчувають, не дратують
І дозволяють забувати...
(Віктор пропонує їй йти з ним, Катаріна заперечливо хи-тає головою. Віктор розчарований.)
Віктор:
І дозволяють забувати!
(Йде. На екрані з"являються спогади Катаріни. Кліп "Все минуло,як день…”)
***
Все минуло,як день
Ми не стали чужими
Відпустила лишень
Заборони й зажими
Я своїх почуттів-
І в цю мить нецікава…
Ти не встиг, не відчув,
Що скінчилась вистава,
Що так бути могло…
Написав її Бог…
Вибір: човен, весло…
Чи самотність надвох.
(Звучить музика. До Катаріни на сцену піднімається Поет і протягує свою книжку. Вона відкриває і читає вголос.)
Катаріна:
Мені так хочеться кохати,
Бо серце повне від любові…
Поет (підхоплює):
І я не можу не віддати
Її тобі,бо ти у змові
Із моїм янголом небесним,
Що щедро наповняє душу
Вогнем болюче перехресним,
Що із водоймищ робить сушу...
І так його багато в мене
Вже накопичилось за час,
Що листя радісно зелене
Багряним робиться від нас...
Катаріна (повертає йому книжку і відповідає):
Я не захоплена тобою...
Я закохалась в твої вірші...
Якоюсь плинною журбою...
І річ не в тім, що решта гірші...
Я закохалась в твої мрії,
І в твої роздуми, прощання...
То, мабуть, божевільні дії-
Кохаю я чуже кохання.
(Вона уходить. Музика. Поет залишається на самоті зі своїм коханням.)
Поет (співає):
Мій однокрилий птах кохання
Чого сумний, як чуєш весну?
Що народився для заклання?
Чи мучить потяг в синь небесну?
Приречений на біль тілесний...
Але ж є вільні твої мрії,
Що линуть в океан небесний,
Де квітнуть гаєм із Надії!
(Музика. Затемнення. На сцені Олена- дружина Віктора. Вона чекає на нього, а його все нема. Вона бере книжку з віршами і читає)
Приречений на біль тілесний...
Але ж є вільні твої мрії,
Що линуть в океан небесний,
Де квітнуть гаєм із Надії!
(На екрані з"являються її спогади. Кліп "Я приймаю тебе таким")
***
Я приймаю тебе таким,
Я проллюся, як дощ із Неба,
Я не вірю словам людським,
Тільки Бог знає, що нам треба.
Я тебе підніму з землі,
Ти навчишся літать зі мною,
В зрозумілій мені імлі,
Непокривджений злом, ганьбою,
Ти побачиш мою дорогу,
Перевтіленим і палким,
І тоді ти подякуєш Богу,
Що тебе прийняла таким!
Олена:
Чи краплиною роси,
Стежкой степовою,
Буду я відчуженням,
Тільки не собою…
Може буду сльози лить,
Може буду злою,
Може буду доброю,
Тільки не собою…
Може все ще зміниться
Й промайне з журбою
Буду я веселою,
Тільки не собою…
(Входить Віктор. Олена йому)
Може крик не вирветься,
А вночі з тобою
Буду я самотньою,
Тільки не собою…
Та може світло тихе
Я запалю сама,
І зазирну у себе-
А там мене нема.
(На сцені з"являється Віктор. Олена побутово допомагає Віктору перевдягнутися у домашній одяг. Підносить йому каву.)
Віктор (виправдовуючись):
Та залишився присмак кохання...
Після спеції болю і пристрасті
Терпкий присмак не розчарування,
А любові з відлунням двоїстості.
Епілог, дотик і післямова...
Присмак вдячності, що все минає.
І великою силою слова
Сповідь присмак тебе повертає.
(Бере гітару, вони удвох співають “Мені так хочеться ко-хати”)
Мені так хочеться кохати,
Бо серце повне від любові…
І я не можу не віддати
Її тобі, бо ти у змові
Із моїм янголом небесним,
Що щедро наповняє душу
Вогнем болюче перехресним,
Що із водоймищ робить сушу...
І так його багато в мене
Вже накопичилось за час,
Що листя радісно зелене
Багряним робиться від нас...
Олена (зриваючись):
Марева, марева, марева
Не вистачає знов
Палива, палива, палива
Просить моя любов!
Тугою, тугою, тугою
Пахнуть мої пісні!
Другою, другою, другою
Буду у твоїм сні!
Олена (йому):
Відпусти мене в сонячний край.
Не карай мене, доля, намарне!
Я створю там звичайний, не рай,
Світ, відтворить він небо безхмарне.
Так бракує мені доброти.
І банального теплого чаю…
Я стомилась чекати, прости,
Відпусти мене, доле, благаю.
(Уходить. Віктор залишається сам. Звучить музика. На сцену, танцюючи, виходить Катаріна, крадучись підхо-дить до Віктора. Затуляє руками його очі )
Катаріна:
Я-твоя таємниця...
Від самого себе...
Не людина, не птиця,
Я- частина Тебе.
Я, як вогник палаю,
У твоїй глибині...
І лікую, і краю
Твоє серце в мені...
(Він підхоплює, знімаючи з себе домашню одіж, ніби визво-ляючись від пут. Зваблюючи Катаріну своїми відвертими зізнаннями, захоплюючи спогадами про їхні зустрічі та по-чуття.)
Віктор:
Як міраж той ланцюг сподівання
Й Океан, до якого я йшов,
Перш ніж як народилось зізнання,
Що так довго шукав і знайшов!
Шлях вночі, сніг та шепіт бажання…
І знайомий французький шансон…
Підсвідомості поклик з вигнання
І мій Світ, що співа в унісон.
(Музика. На Катаріну його промови діють як гіпноз, вони довго дивляться ввічі одне одному і нарешті Катаріна ки-дається до нього і завмирає в його обіймах.)
Катаріна:
Я пам"ятаю твою постать,
Твої обійми пам"ятаю,
Обличчя, подих і не досить
Мені того,
що відлітаю
У свої мрії нездійснені
Та у твою далеку душу,
Де мною думи полонені,
Де бути знаю,що не мушу!
(На сцені з”являється Дружина Його Олена. Стає між ними.)
Олена (Катаріні):
Куди тебе твій спогад вабить,
Де твої мрії полонені,
Де загубила крила,мабуть,
Та сподівання нездійснені.
Олена (Віктору):
Хтось постукав у двері,
Як вчорашнє кохання…?
І згадав все, побачивши, ти…
І одвічна журба, і одвічне бажання
Й ті, що ви не спалили мости...
(Віктор йде за Дружиною. Катаріна залишається сама, плаче. Музика. Катаріна не може більше боротися з со-бою. І знову з"являється Поет)
Поет:
Торкнися думкою мене…
Пробач, з життя зроби сонет.
Торкнись талантом і рукою,
І слід, подібний до покою,
Залиш по собі, хай жене
Одне від одного нас доля,
Пробач, допоможи, край поля
Спали і відроди мене,
Торкнись талантом і рукою,
Щоб я колючою щокою,
Відчув, що хмара промайне,
Торкнися думкою мене…
Катаріна (здивовано):
Хто ти-ворог чи лицар
На блакитнім коні?
Я не бачу різниці-
Буде “Так” або “Ні”.
Бо давно вже доволі
Мені слів і страждань,
І дощів в дооколі,
І сторічних чекань.
(Катарина збирається піти. Та Поет зупиняє її, читаючи вірші Катаріни)
Поет:
О, скільки освідчень в коханні
Ти чув, мій улюблений Київ…
Цей сніг у останнім зізнанні
Тебе своїм духом зігріє…
Та в ніч відлетить , як лелека,
Водою на віях заплаче…
І ти, метушлива й далека,
Сирітством назвеш свою вдачу.
(Уходить. Катаріна залишається сама. Роздивляючись па-пірці на підлозі.)
Катаріна:
Чому мої вірші прості?
Чому моя доля складна?
Чому тільки у забутті
Ми завжди удвох. Та одна
Надія завжди ловить хвилю,
Яка підійма нас обох
На пензель без школи і стилю,
Що нас намалює удвох.
(З”являється Вищий і відповідає їй)
Вищий
Комусь відміряно творити,
Комусь відміряно кохати,
Комусь відміряно служити,
Комусь відміряно не знати,
Що десь відміряно страждати…
Комусь відміряно тужити,
Ну, а комусь –пророкувати,
Комусь відміряно прожити
З терпінням, щоб всім вибачати…
Комусь відміряно родити,
Комусь відміряно карати,
Комусь відміряно любити…
Комусь відміряно не знати…
(На екрані спогади Катаріни про ще одну історію, яка не-щодавно скінчилася. У кліпах звучать вірші):
***
Світло й тіні палат,
Світло й тіні душі…
Щасливіша стократ
В цій непевній глуші
Цього світла й кущів,
Цих тополь і каштанів.
Мій листочок душі
Горнеться до парканів
Цих алей і цих лип
В цій непевній глуші
Ностальгічно прилип
Мій листочок душі.
****
Не розчаруєш ти, і я це знаю.
Ти приголубиш – і я все пробачу.
Та сумніви збираються у зграю…
Не можу я не визнати нестачу
Всього, що вже обіцяно мені.
Навіщо знаю все, якщо не хочу?!
Як у магічній клітці, в однині
Ховаюся у мантію пророчу.
Хочу сказати, що не буде так,
Що ти не розчаруєш, хочу знати,
Що ти- великий скарб, а не п”ятак
З жалю мені протягнутий за грати.
Катаріна:
У Снігової Королеви теж є серце…
Поет:
З льоду?
Катаріна:
Крижане воно не тане в будь-яку погоду.
Тільки погляд твій холодний, як окріп для нього.
Здивувалась Королева й промовляє строго:
“Чи закоханий у мене й ти, палкий юначе?
Чи за мною, сніговою, твоє серце плаче?”
Подивився ти на неї- така в неї доля!
Віктор:
Найдорожче, королево, в житті- то є воля.
Я б віддав тобі і волю, і життя, і кров,
Якби й ти мене любила щиро, без умов.
(Катаріна робить крок до нього)
Поет (відчайдушно):
Навіщо йдеш у далечинь?
Шукати іншого чи долі?
Й нема солодшої неволі
І туги, ніж тебе чекати
І за тобою упадати,
Лишати гордощі- тобі,
Та із собою в боротьбі
Кохання в піснях прославляти.
Катаріна:
Восени червневий довгий погляд
Випива з моїх очей вогонь,
Він руйнує все…і мій світогляд,
І нема майбутнього либонь…
Йди і забувай ці очі й руки,
Як чарівний таємничий льох,
Бо це увертюра до розлуки,
Аж занадто довгої для двох.
(Музика.)
Поет:
Та я змиритися не можу,
Що ми самотнії таки...
Не простягаємо руки,
Не просимо про допомогу,
Не заглядаємо у вічі...
У двадцять першому сторіччі
Самотнії одинаки...
Що ми такі талановиті-
Такі самотні у цім світі,
А бачимо лише себе...
(Поет уходить. Віктор підходить до Катаріни. Зупиня-ється позаду неї та обнімає за плечі. Катаріна ніби прихо-дить до тями, починає сміятися)
Катаріна:
Щаслива я, що не твоя дружина,
Що кожен день стоїть біля вікна…
А за вікном цвіте, цвіте ожина,
Близька й далека, як її весна.
Роки минають, а вона чекає
Що ти своє кохання принесеш…
Ожина сивим цвітом опадає,
А ти знову від іншої ідеш…
Спасибі, що залишив мою долю,
Спасибі за вікно, що не моє,
За не мою ожину, і за волю,
І за любов, яка у мене є!
(Він довго дивиться на неї і раптом розуміє, що вона вже інша і що це остаточне рішення. Але йому здається, що все ж таки в глибині душі вона, як і раніше кохає його. Ка-таріна уходить і Віктор лишається один. Звучить носта-льгічна музика. Віктор сідає на лаву, що стоїть посеред зали. Етюд Віктора. З”являється Вищий.)
Вищий
Усе банально в цьому світі,
Бо все було, було, було…
В весільнім травень буйноквітті.
Листопад сивий, як крило
Птахів, що юністю колись
Назвали невгамовну тугу.
І десь до літа подались,
Лишивши рими, повінь, смугу.
(Вищий впускає до нього на сцену змерзлу Олю, яка немов горобчик намагається зігрітися. Вона сідає поруч на лаві та починає розмову, ніби розмірковуючи вголос.)
Оля:
Вихідні у нас, як свято життя!
Сонце з хмарами на півнеба,
Вмиті вулиці та в думках сміття
Прибирати чи є потреба?
(Достає з сумки подарункову пляшку коньяку, розпаковує, викидає коробку, пропонує Віктору. П”є.)
Заховаю, хай, знадобиться ще…
А може вірші там оселить!?
Схаменутися, роздовбать все вщент
І побачити неба блакить?!
(Пьють.)
Оля:
Мені так холодно в цім світі,
Мені так хочеться тепла,
Тепла з дитинства, тої миті,
Що зупинити не змогла...
Мамо, прийди до мене в гості
І пригорни мене лишень...
Я- блазень-лялька на помості
Порожніх душ, повних кишень...
Я розгубилася в цім світі,
В цьому дорослому житті,
Себе лишила я в тім літі,
Де і живу у забутті.
Віктор:
Колись ми мріяли дітьми.
Як чесно жити будем ми,
Та як мистецтву на вівтар
Покладемо найвищий дар
Від Бога, долі, від батьків.
І жоден вірить не хотів,
Що жартівник- нестямний час.
Не те що світ, він змінить нас.
(Віктор пригортає її до себе.Уходять разом. Затемнення. Музика. Поет приводить Катаріну в храм.)
Поет:
Мур високий з камню мовчазного…
Ще в житті не бачив я такого…
Катаріна:
Давнина в пітьмі з”явилась нам…
З трепетом входжу у давній храм…
Поет:
Тут напівзруйнований вівтар,
Промінь сонця, ніби той бунтар,
Крізь віки розповідає нам
Про життя, любов, про давній храм…
Катаріна (біля вівтаря):
І от як у старовинній драмі
Я молюсь за тебе в давнім храмі…
Пил століть здається тим залогом
І мого моління перед Богом!
(Поет розуміє, що завжди в її думках пануватиме інший. Він приймає рішення залишитись тут)
Поет:
Дивні ми, то руйнуємо храми.
До до віри вертаємось знову,
Знов будуємо церкви і брами.
Знов благаємо Божого крову.
Сонце стомлено дивиться ввічі,
Посміхається зірка розкута…
Як на все нема вибору двічі,
Так на все у житті є спокута.
(У храмі з”являється Дружина Віктора Олена і теж ста-вить свічку.)
Олена (співає спочатку тихо,а потім голос її набуває по-тужності):
Я йду від себе в нікуди,
Туди, де народжений вітер,
Куди не дістануться люди,
Де мешкає час-мій пресвітер.
Я хочу там дім збудувати
Із лагідності у тривозі
Та квітів із мрій насаджати
І сад доброти при дорозі…
Дорогу ж ту я розстелю
З надій, що минають оману,
Вберуся у все, що люблю,
Прикрасою зірку дістану…
Нехай там душа відпочине
Під сонячний гомін прибою…
І сумнів мене мій покине…
І зможу зустрітись з собою.
(На сцені як завжди раптово і несподівано з"являється Ві-ктор з великим букетом троянд. Поет зникає, він ніби роз-чиняється у храмі. Катаріна зупиняє Віктора.)
Катаріна (йому у вічі):
Ти приїхав за тим, щоб вернути
Те, чого повернуть неможливо,
Те, чого неможливо й забути,
Що пройшло, як весна та як злива.
Зрозумів, перемислив, збагнув...
Час - то є почуття, що спливає...
Ти колись в моїм серці сягнув
Тих безодонь, яких вже немає.
Я не можу тобі повернути
Почуттів храм, зруйнований нами,
Як не можу я знову відчути
Сонце, що пропливло під ногами.
(Він кидає троянди їй під ноги, вклоняється і зникає. До неї підходить Олена.)
Олена:
Жовтогаряче листя,як ті шати,
Що вмить скида розпусниця-Земля,
Жовтогаряче листя-сповідь, мати
Яку вже призвичаїлись поля,
І ліс, і небо, що дощем змиває
Скоєне, щоб зрозуміли ми,
Що наш осінній човен допливає
До меж, до невблаганної Зими...
(Олена зникає. Гремить грім, починається гроза.)
Катаріна:
Я вища за плітки і перешкоди
Я вища, бо сильніший дух за тіло!
Я не боюсь життєвої негоди,
Бо так мені боротись закортіло
З ненавистю, що спопеляє долю,
Із заздрістю, самотньою, як злива,
З байдужістю, що не стражда від болю
І тільки, коли вища, я щаслива!
(Звучить музика "Аве Марія". У храмі з"являється священ-ник. Катаріна впізнає у ньому Поета.)
Катаріна:
О, як я вдячна,що ти є!
І я - відтворення Твоє!
Страждаєш, борешся один,
Гориш у полум”ї хвилин…
Про тебе спогад колисаю-
Не залишай цей світ, благаю!
Це так важливо, що ти є!
І я- відтворення Твоє,
Живу, борюсь, перемагаю,
І підсвідомо відчуваю
Твою підтримку, волю й дух…
На всі життя- мій кращий друг,
В усіх світах - я поруч буду.
Я присягалась й не забуду.
Бо відчуваю, що ти є,
І я- відтворення Твоє.
Поет:
Яка маленька квітка на паркеті…
Яка велика квітка на землі…
Які маленькі ми на цій планеті…
Яка душа велика на цім тлі!
Який маленький світ, як мовить ліра…
Яка ж велика квітка на землі,
Які великі ми, коли є віра!
І все, яке ж маленьке на цім тлі!
(Священник (Поет) йде. Катаріна залишається сама. З”являється Вищий. Він заспокоює грозу і звертається до всіх, а потім особисто до Катаріни)
Вищий:
Перемогти свої гріхи
Так просто і так неможливо…
Перемогти свої страхи
І до мети іти сміливо…
Та в решті решт перемогти
Мізерність мрій своїх і ось…
Себе нової досягти
Та ощасливити когось.
( Катаріна пише листа. Звучить музика. Їй назустріч ви-ходить Віктор. Він стомлений, як загнаний звір. Катаріна подає йому листа. )
Віктор:
Ми розійшлися, різні в нас дороги.
На перехресті, де зустрілись ми
Лишилися бажання і тривоги...
Та ниє серце, бо ми є людьми...
Залиш чи відпусти, як я лишаю
Про тебе спогад в синій далині...
Люби мене, як я тебе кохаю,
Як не в житті, то потай, уві сні.
Катаріна:
Я не буду твоя і розлуки вино
Знаю, знаю, і знаю, і знаю…
Я хворію знанням тим давно.
Я тебе не прошу, я благаю
Не дзвони, не дзвони, як у давнім кіно,
Ти у дзвони мої на пожежу…
Я хворію знанням тим давно.
В лабіринті знайду твою вежу,
Піднімусь і впаду перед Богом твоя!
Вірю я- проросте, що дано...
Ти піднімеш у темряві й скажеш:”Це-я!
І хворію знанням тим давно.”
(Віктор обнімає її .В цей момент на сцені з”являється його дружина Олена.)
Олена:
Високі ці гори вас розділяють.
Високі ці гори із прожитих днів
Знемогою душу мою спопеляють,
Але ж ти від гір тих піти не зумів.
І десь там у горах жебрачка-надія,
Я знаю, без тебе її не знайти…
В предгір"ях блукає знедолена мрія,
Не сила, не сила від гір тих піти!
Надія- то сон, а реальність- мовчання.
Ти вибором долю свою не збагнув…
І довгий мій шлях у краю Сподівання,
І поїзд бажань, що ще раз промайнув.
(Раптом на сцені з”являється Оля, яка стала його кохан-кою.)
Оля:
Ти мріяв про жінку,яка
Буде вільною,як ріка,
І народить дитину для себе,
А тобі віддасть тіло і час…
Я звільнюсь від усіх образ,
Щоб жбурнути під ноги для вас
Все кохання, й зомліти від спраги,
Перевтілюючись від наснаги,
Відпускаючи свої крила,
Забуваючи,що зомліла…
Над собою і над гріхами,
Над молитвами і страхами…
Все залишила б у порога
І злетіла б у гості до Бога!
Але доля моя гірка
Бути вільною, як ріка,
Дарувать тобі тіло і час,
Свій руйнуючи іконостас…
(У Катаріни починається напад нервового сміху. Віктор почувається, як вовк у пастці.)
Віктор (Коханці Ользі):
Навіщо ти мені?
Щоб голос твій,що піаніст за фахом,
Глушив самотню пісню,що блукає дахом?
(Катаріні)
Навіщо ти мені?
Щоб у людському натовпі шукати твої очі,
Знайти подібні й твою їм долю напророчить?
(Дружині Олені)
Навіщо ти мені?
Щоб десь на когось чекать, окрім надії, що кульгає,
Кохати трохи і щоб знать, що десь на тебе хтось чекає?!
Олена:
Я вільна, вільна, вільна я від тебе,
Від почуття, що душу полонило!
Яким же довгим був мій шлях до Себе,
Нема в мені того, що так любило,
Жадало теплоти твоєї й сонця
З твоїх сірих очей несамовитих...
Кохання келих випила до донця,
І не шкодую залишків розлитих!
Катаріна (показуючи на лист):
Нехай все це залишиться на згадку
Про недоторкану й сувору пані...
Мій лист єдиний маєш ти у спадку
Та погляд неприборканої лані...
Оля:
Яке ж п"янке ти,почуття свободи!
Олена:
Після років заручниці кохання!
Коли чуття й думки доходять згоди,
І ніби повертаючись з заслання
Життя впускаю в себе по краплині
Оля:
Та ввечорі Хрещатиком йдучи
Я відкладаю щастя по хвилині
До нового безсоння уночі...
(Вони розходяться різними шляхами. Музика. На сцені за-лишаються Віктор і Олена.)
Олена:
Як я люблю цей дощ і самоту…
Поділ і жовте листя на асфальті,
П”янкої кави чорну гіркоту,
Ковток глинтвейну у “Козирній карті”…
І запах диму, листя, що горить,
І присмак літа, що ще раз минає,
І душу, що сьогодні не болить,
Гармонію, що світ в мені єднає.
(Музика. Щаслива Олена підспівує, танцює під дощем і зникає. Віктор розгортає листа. Читає. На екрані з”являється Катаріна і він, яким був, коли їхнє кохання тільки починалося. Спогади переходять у мрії. Фінальні кліпи)
Віктор:
Візьми той човен й допливи...
Врятуй мене, я все чекаю,
Надію все іще плекаю,
Візьми той човен й допливи!
У геніальній маячні
Ти передай його мені.
Візьми той човен й допливи!
Безглуздо все іще благаю...
На воду променем лягаю...
Візьми той човен й допливи...
Катаріна:
Я йду до тебе крізь твій сум,
Хмари очей блакитно-сірі,
Я йду крізь відстані задум,
Крізь ноти справжні і нещирі…
Я йду до серця серцевини,
До витоків твого тепла,
Я йду до спільної провини,
Що я до тебе все ж дійшла!
Віктор:
Камінцями розсипалось літо,
І думок твоїх мінерали,
Як каміння посеред світу,
Ізмарагди, сапфіри, опали…
Десь розкидані по підтинню,
Різнобарвні твої вірші
Віддають всі борги сумлінню,
Знявши камінь з твоєї душі.
Катаріна:
Я за тебе відповідаю,
Бо я маю тебе знайти.
До ікон я щодня припадаю,
Щоб мені підказали де ти.
Я за тебе відповідаю
Перед світом усім і вічністю
І до серця твого припадаю
Невдоволена пересічністю.
Я за тебе відповідаю
І за те, щоб тебе впізнати
До Всевишнього припадаю,
Щоб за тебе відповідати.
Віктор (відповідає їй):
Спалить себе в твоїй душі,
З вогнем війти у змову,
Щоб попелом твій біль
Завжди вгамовувати знову
Бажав би я, щоб тінь моя
Злилась з твоєю з часом,
І щоб загинувши в тобі,
Я був з тобою разом.
І щоб натхненню твоєму
Міг би служити й я,
І джерелом твоїх пізнань
Була б душа моя…
І у самотності тоді
Колись під серця стук
Ти відчувала, що в тобі,
В душі твоїй- близнюк.
Катаріна:
Повірила у казку про кохання.
Повірила, бо серце того просить…
Щоб вгамувать пекуче те жадання
Одної казки виявилось досить…
На кам”яному серці едельвейсом
Розквітло те, чого ми з ним бажали…
Та літо відліта останнім рейсом
В душі лишає біль свої кинджали.
Віктор:
Варіанти дощу-
Варіанти долі
Стікають поволі
З мого плащу…
Думки ще кволі,
Серця схололі…
Але ж я тебе не відпущу
З моєї долі,
З твоєї неволі…
(Вона різко повертається і опиняється в обіймах Віктора. Вони дивляться на екран. На екрані їхнє вінчання. Вони ці-луються. Під церковні дзвони на лобне місце збираються всі учасники вистави. Вони всі у білому вбранні такі, якими створив їх Вищий.)
Вищий:
За що нас Бог усіх кохає?
За що так щедро роздає
Величну синь із небокрая,
Ім”я незаймане своє?
І чом же ми, невдячні діти,
Не розумієм щедрість ту,
Й паплюжимо святії квіти
І нівичимо доброту?
Віддаючи безцінний спадок
Душі своєї на поталу
Тому, хто не його нащадок
І нарікаєм на невдалу
Нещасну долю в павутинні
Нестач, байдужості, боргів…
Та перед смертю у прозрінні
Прощаєм грішних ворогів.
(Церковні дзвони.Фінал.)