Поэзия
- Подробности
- Категория: Катарина Синчилло
- Дата публикации
- Автор: Kefeli
- Просмотров: 2065
О,скільки освідчень в коханні
Ти чув,мій улюблений Київ…
Цей сніг у останнім зізнанні
Тебе своїм духом зігріє…
Та в ніч відлетить ,як лелека,
Водою на віях заплаче…
І я,метушлива й далека,
Сирітством назву свою вдачу.
Усе банально в цьому світі,
Бо все було,було,було…
В весільнім травень буйноквітті.
Листопад сивий,як крило
Птахів,що юністю колись
Назвали невгамовну тугу.
І десь до літа подались,
Лишивши рими,повінь,смугу.
Чи краплиною роси,
Стежкой степовою,
Буду я відчуженням,
Тільки не собою…
Може буду сльози лить,
Може буду злою,
Може буду доброю,
Тільки не собою…
Може все ще зміниться
Й промайне з журбою
Буду я веселою,
Тільки не собою…
Може крик не вирветься,
А вночі з тобою
Буду я самотньою,
Тільки не собою…
Та може світло тихе
Я запалю сама,
І зазирну у себе-
А там мене нема.
І залишився присмак кохання
Після спеції болю і пристрасті
Терпкий присмак не розчарування,
А любові з відлунням двоїстості.
Епілог,дотик і післямова…
Присмак вдячності,що все минає,
І великою силою слова
Сповідь присмак тебе повертає.
Ти приїхав за тим,щоб вернути
Те,чого повернуть неможливо,
Те,чого неможливо й забути,
Що пройшло,як весняная злива.
Зрозумів,перемислив,збагнув...
Час-то є почуття,що спливає...
Ти колись в моїм серці сягнув
Тих безодонь,яких вже немає.
Я не можу тобі повернути
Почуттів храм,зруйнований нами,
Як не можу я знову відчути
Сонце,що пропливло під ногами.
Мені так хочеться кохати,
Бо серце повне від любові.
І я не можу не віддати
Її тобі,бо ти у змові
Із моїм янголом небесним,
Що щедро наповнює душу
Вогнем болюче перехресним,
Що із водоймищ робить сушу...
І так його багато в мене
Вже накопичилось за час,
Що листя радісно зелене
Багряним робиться від нас...
Я за тебе відповідаю,
Бо я маю тебе знайти.
До ікон я щодня припадаю,
Щоб мені підказали де ти.
Я за тебе відповідаю
Перед світом усім і вічністю
І до серця твого припадаю
Невдоволена пересічністю.
Я за тебе відповідаю
І за те,щоб тебе впізнати
До Всевишнього припадаю,
Щоб за тебе відповідати.
Я пам"ятаю твою постать,
Твої обійми пам"ятаю,
Обличчя,подих і не досить
Мені того,що відлітаю
У свої мрії нездійснені
Та у твою далеку душу,
Де мною думи полонені,
Де бути знаю,що не мушу!
Куди мене мій спогад вабить,
Де мої мрії полонені,
Де загубила крила,мабуть,
Та сподівання нездійснені.
Це дуже дивно відчувати
Із іншим Світ,що наш з тобою...
І підкоряючись,не знати,
Що десь жахливою юрбою
Твої, сполошені не мною,
Бажання та чуття вирують,
Відносячи тебе за грати
Моїх ілюзій,де не чують,
Не співчувають,не дратують
І дозволяють забувати...
Вже два дні,вже два дні
Я не чую твій голос,
Вже блукають в мені
Тіні смутку і колос
Пророста в далині
Відчаю з мого жита...
Вже два дні,вже два дні,
Наче навпіл розбита...
Моя сутність жива
Та стражда від двобою!
І мовчання трава...
І надії юрбою...
Вже два дні,вже два дні
Я хворію тобою,
І як ліки,ця осінь...
Я чекала життя
Все,спиваючи просинь
Цих очей,каяття
Вже два дні,вже два дні...
Це довічна стаття,
Наче вирок мені.
Я просила тебе
Дуже довго у Бога.
Я боюся себе,
Бо стелюсь,як дорога.
Щаслива я,що не твоя дружина,
Що кожен день стоїть біля вікна…
А за вікном цвіте,цвіте ожина,
Близька й далека,як її весна.
Роки минають,а вона чекає
Що ти своє кохання принесеш…
Ожина сивим цвітом опадає,
Та знову ти від іншої ідеш…
Спасибі,що залишив мою долю,
Спасибі за вікно,що не моє,
За не мою ожину,і за волю,
І за любов,яка у мене є!
Торкнися думкою мене…
Пробач,з життя зроби сонет.
Торкнись талантом і рукою,
І слід,подібний до покою,
Залиш по собі,хай жене
Одне від одного нас доля,
Пробач,допоможи,край поля
Спали і відроди мене,
Торкнись талантом і рукою,
Торкнись колючою щокою,
Пробач- і хмара промайне,
Торкнися думкою мене.
СТИХИ из РУССКОГО СБОРНИКА
Дотронься до меня своею мыслью.
Прочти меня и напиши меня.
Дотронься до меня своей рукой,
Оставив след,похожий на покой.
Дотронься до меня своею мыслью.
Сожги меня и возроди меня.
Дотронься до меня своей рукой,
Как это лето в полуночный зной…
Дотронься до меня своею мыслью.
Знаю я,что не буду твоею,
Знаю,знаю,и знаю,и знаю.
Я давно этим знаньем болею.
Я тебя не прошу-заклинаю:
Не звони ты в мой колокол боле,
Дай сгореть мне звездой не твоею!
Как зерно,не проросшее в поле,
Я давно этим знаньем болею!
Я-твоя,припадая к распятью,
Знаю,что не могу быть твоею.
Нас нашли и связали печатью-
Я давно этим знаньем болею.
Куда и зачем иду я?
Где берег мой и причал,
Тот образ в мечтах рисуя,
То что-то,начало начал?
К чему мои мысли гурьбою,
Рискуя свой смысл потерять,
Стремятся и бьются с мольбою
Стеклом о стальную гладь?
И кружититься в вихре событий
Осколок разбитого “Я”,
И рушится мир открытий,
И слышится песнь моя?!
Приласкай меня нежно-розовым,
Утопи меня в страстно-палевом,
Отрезви меня злыми морозами,
Залюби меня алым заревом.
Не буди потом ярко-зелёную,
Ото сна ещё не постаревшую...
И от слёз меня всю солёную
Уже взрослую и прозревшую,
Отнеси в свой храм белокаменный
И роздай,серебрянно малую...
А сиянием чудно пламенным
Преврати меня в воду талую.
Прилетел-отлюбил,отлелеял.
Знак надежды стал знаком вопроса.
А мой принц превратился в плебея
С моей туфелькой свадебной.Боссом
Он не стал.Режиссёром спектакля
Снова мне быть, от власти седея.
Где-то замок,а я-просто сакля,
Где мой принц превратился в плебея.
Дух провинциальности исчез,
Как исчезнем мы когда-нибудь,
А была ли эта ночь вообще
Или то играет Млечный Путь?
Ну,а что случилось?Ничего.
Всё же что-то было?Может быть.
Просто встретились мы оттого,
Что устали быть,устали быть.
И в кольце Его горячих рук
Для себя покоя не нашла,
Тенью замыкая этот круг,
От Него тогда я не ушла.
Для измучившей себя души.
Каплей на иссохшую ладонь…
Говорило время:”Не спеши!”,
Шёпот отречённости”Не тронь!”
Но ведь что-то теплилось в душе…
И по-прежнему какой-то стон…
А была ли эта ночь вообще,
А была ли Я и был ли Он?
Тихо дремлет ангел в уголке,
Отдыхая от земных забот,
И уснули тени на доске,
В полудрёме замурлыкал кот…
И Луна притихла на реке…
И слепая мысленная даль…
И застыло время на песке,
Как во мне живущая печаль.
И обрывки линий на руке.
Как Судьбы непрожитой вуаль…
И один уходит налегке
Этот день,которого мне жаль.
Что-то грустное есть между нами.
Невозможность чего-то,как сон.
Так асбстрактно большими мазками.
Пишем мы две картины тон в тон.
На твоей- замок мой из мгновений,
Что питают надежду с желаньем.
На моей-город из привидений
На распутьи сомненья с познаньем.
И ворота,и дверь,что открыта.
Что-то грустное есть между нами…
По обрезкам чужого гранита
Мы ступаем босыми ногами…
Это то,что не мы написали.
Что-то грустное есть между нами,
Что сыграли чужие рояли…
Только выбор мы сделали сами.
Горит устало небосвод.
Без берегов любовь,как горе,
Кострами страсти сердце жжёт
И превращает каплю в море.
Она тревожна и тиха,
Добра и зла, под час ужасна.
О,дочь инстинкта,дочь греха!
И всё же ты,как свет,прекрасна.
Бушует водопад страстей…
Но,как живое отраженье,
Я вижу в ней,лишь только в ней,
Всех вдохновений воплощенье!
К тебе стремлюсь.Всегда один.
Бреду среди дождя невзгод,
Я-одинокий пиллигрим
Мечтою о тебе гоним.
Рыдает небо,дождь,как слёзы,
Вхожу в высокий светлый храм,
Даря несорванные розы,
В тебе брожу,ты-мои грёзы.
Комусь відміряно творити,
Комусь відміряно кохати,
Комусь відміряно служити,
Комусь відміряно не знати,
Що десь відміряно страждати…
Комусь відміряно тужити,
Ну,а комусь –пророкувати,
Комусь відміряно прожити
З терпінням,щоб всім вибачати…
Комусь відміряно родити,
Комусь відміряно карати,
Комусь відміряно любити…
Комусь відміряно не знати…
Я вища за плітки і перешкоди
Я вища,бо сильніший дух за тіло!
Я не боюсь життєвої негоди,
Бо так мені боротись закортіло
З ненавистю,що спопеляє долю,
Із заздрістю,самотною,як злива,
З байдужістю,що не стражда від болю
І тільки,коли вища,я щаслива!
Камінцями розсипалось літо,
І думок моїх мінерали,
Як каміння посеред світу,
Ізмарагди,сапфіри,опали…
Десь розкидані попід тинню,
Різнобарвні мої вірші
Віддають всі борги сумлінню,
Знявши камінь з моєї душі.
Мур високий з камню мовчазного…
Ще в житті не бачила такого…
Давнина в пітьмі з’явилась нам…
З трепетом входжу у давній храм…
Тут напівзруйнований вівтар,
Промінь сонця, наче той бунтар,
Крізь віки розповідає нам
Про життя, любов, про давній храм…
І от як у старовинній драмі,
Я молюсь за тебе в давнім храмі…
Пил століть сріблиться, як застава,
І молитва лине величава.
Задрімав мій янгол у кутку
Так стомився від турбот земних.
І поснули тіні на піску-
То господар-час приборкав їх.
Місяць задрімав.На сім кінці
Зупинися час,перепочинь
Перехрестям ліній на руці,
Як таємна Долі глибочинь.
І зрання багаттям не пали
Мої мрії і мою любов…
Забуваю гордощі,коли
Я шкодую,що цей день пійшов.
Ех,якби я була качкою…
Мене б не ображав пташиний двір…
Мені б не дорікали,що я не схожа на інших…
Ух,якби я була качкою!
Я б народила багато-багато діточок…
І маленькими,вони були б схожими на лебедів!
Але ж я-не качка…
Я-лебідь,і тому життя в мене складне,
А,може,мені просто піти з пташиного двору?
Помітила-я завжди посміхаюсь.Навіщо,чом?Дурна.
А ще життя люблю,цей день,і сонце, і коли сміх луна…
Радію ранкові,і вам усім,собі і навіть смутку,
Що іноді в саду моїй душі зриває незабудку
Того,що промайнуло,відбулося, чи ще не сталося
І не здійсниться може,і ностальгією прокралося
У вірші,у мої думи,мрії,спокій,почуття.Дурна.
Тому і посміхаюсь завши,а у смутних очах-весна.
Я приймаю тебе таким,
Я проллюся,як дощ із Неба,
Я не вірю словам людським,
Тільки Бог знає,що нам треба.
Я тебе підніму з Землі,
Ти навчишся літать зі мною,
В зрозумілій мені імлі,
Непокривджений злом,ганьбою,
Ти побачиш мою дорогу,
Перевтіленим і палким,
І тоді ти подякуєш Богу,
Що тебе прийняла таким.
Яка маленька квітка на паркеті…
Яка велика квітка на землі…
Яка маленька я на цій планеті…
Яка Душа велика на цім тлі!
Який маленький світ,як мовить ліра…
Яка ж Велика квітка на Землі,
Яка велика Я,коли є віра!
І все,яке ж маленьке на цім тлі!
Єдиний раз,хоча б на мить,
Піднятись високо у небо,
Забути все,що так болить,
І не бажать,чого не треба…
І розчинить себе у ніжних,
Пухнастих хмарах назавжди,
Тварин зустріти дивовижних,
Ковтнуть джерельної води…
І опинитися в обіймах
Такого чистого дощу,
Нарешті вдома, не у приймах,
Де все пробачу,всім прощу,
Порину думкою до Бога,
Віддавши світові борги,
Тож,все,що маю я,убога,
Віддам за тії береги!
Відпусти мене в сонячний край.
Не карай мене,Доля,намарне!
Я створю там звичайний,не рай,
Світ,відтворить він небо безхмарне.
Так бракує мені доброти
І банального теплого чаю…
Я стомилась чекати,прости,
Відпусти мене,Доле,благаю.
Напіввіра і напівлюбов,
Напівщастя і напівдоля…
Неможливість розстатись і знов
Обпікаюча напівневоля
Недомовлених слів і прощань,
В напівщирості напвзізнань…
Як цю кригу мені розтопити,
Щоб так навпіл усе не ділити?!
Колись ми мріяли дітьми.
Як чесно жити будем ми,
Та як мистецтву на вівтар
Покладемо найвищий дар
Від Бога,долі,від батьків.
І жоден вірить не хотів,
Що жартівник- нестямний час.
Не те що світ, він змінить нас.
Як я люблю цей дощ і самоту…
Поділ і жовте листя на асфальті,
П”янкої кави чорну гіркоту,
Ковток глинтвейну у “Козирній карті”…
І запах диму,листя,що горить,
І присмак літа,що ще раз минає,
І душу,що сьогодні не болить,
Гармонію,що світ в мені єднає.
Світло й тіні палат,
Світло й тіні душі…
Щасливіша стократ
В цій непевній глуші
Цього світла й кущів,
Цих тополь і каштанів.
Мій листочок душі
Горнеться до парканів
Цих алей і цих лип
В цій непевній глуші
Ностальгічно прилип
Мій листочок душі.
Я не дочка зрадливих італійців,
І більше я не мешкаю в Мілані,
Не поділяю примх епікурійців,
І зерня пророста на ріднім лані.
Одна матуся та,що народила,
Друга зростила та надала ради.
Росія у душі моїй відбила
Велику вірність,що не терпить зради,
А Україна ж в тім подарувала
Безмежну поетичність свого лану-
І назавжди мене причарувала-
Навіщо ж я поїду до Мілану?
Закружляє тангом цей непевний сніг,
Засміється ввічі хитра та Зима,
І в життя людини принесе свій біг,
І розкаже тихо,що й вона сама.
І сховає в пам”ять сподівань роки,
В безнадійне щастя,у вчорашній слід,
Заховає сонце в прірву залюбки,
І стомилась,скаже,я від ваших бід…
І роздасть всім ролі,ті,що вже були,
Закружляє тангом цей непевний сніг,
Щоб оті,хто прагнув,все ж перемогли,
Щоб життям людини виправдать свій біг.
Люблю цю жінку,тому що ти її кохав…
Молюсь у храмі,де за неї колись ти гірко так ридав,
Та без умов навчав кохати,
Стражданням душу лікувати…
Молюсь у храмі,де колись ти так багато мені дав…
І я не можу не любити цю жінку-Ти її кохав.
О,як я вдячна,що ти є!
І я- відтворення Твоє!
Страждаєш,борешся один,
Гориш у полум”ї хвилин…
Про тебе спогад колихаю-
Не залишай цей світ,благаю!
Це так важливо,що ти є!
І я-відтворення Твоє,
Живу,борюсь,перемагаю,
І підсвідомо відчуваю
Твою підтримку,волю й дух…
На всі життя- мій кращий друг,
В усіх світах-я поруч буду.
Я присягалась й не забуду.
Бо відчуваю,що ти є,
І я-відтворення Твоє.
Чому мої вірші прості?
Чому моя доля складна?
Чому тільки у забутті
Ми завжди удвох.Та одна
Надія завжди ловить хвилю,
Яка підійма нас обох
На пензель без школи і стилю,
Що нас намалює удвох.
За що нас Бог усіх кохає?
За що так щедро роздає
Величну синь із небокрая,
Ім”я незаймане своє?
І чом же ми,невдячні діти,
Не розумієм щедрість ту,
Й паплюжимо святії квіти
І нівичимо доброту?
Віддаючи безцінний спадок
Душі своєї на поталу
Тому,хто не його нащадок
І нарікаєм на невдалу
Нещасну долю в павутинні
Нестач,байдужості,боргів…
Та перед смертю у прозрінні
Прощаєм грішних ворогів?
Не розчаруєш ти,і я це знаю.
Ти приголубиш-і я все пробачу.
Та сумніви збираються у зграю…
Не можу я не визнати нестачу
Всього,що вже обіцяно мені.
Навіщо знаю все,якщо не хочу?!
Як у магічній клітці,в однині
Ховаюся у мантію пророчу.
Хочу сказати,що не буде так,
Що ти не розчаруєш,хочу знати,
Що ти-великий скарб,а не п”ятак
З жалю мені протягнутий за грати.
Марева,марева,марева
Не вистачає знов…
Палива,палива,палива
Просить моя любов.
Тугою,тугою,тугою
Пахнуть мої пісні…
Другою,другою,другою
Буду у твоїм сні.
Кожен стежкой пійшов своєю,
Кожен долю обрав і свій шлях,
Десь за обрієм, течією
Десь понесло-згубились в світах
Задушевні нічні розмови,
Спільні арії,попіл від них
Загубився в студентських столових
Десь на Пушкінських і Прорізних…
Та в великій своїй квартирі
Я відчуваю самотній щем…
А у хибнім життєвім клавірі
Спить відродження всіх проблем.
Зупинились часи
У моєму домі,
Змовкли всі голоси-
Рідні і незнайомі.
Так завмер в мені час
Десь на рік чи на два…
І тоді в перший раз
Я почула слова-
Їх сказав мені Бог-
Передав мені Ти,
Не пускаючи в льох
Вічної самоти.
І годинник мій знов,
Ніби серце і дух,
Як воскресла любов-
Все продовжило рух.
Мені цей біль не вилити в словах,
Не вгамувать його холодною рукою
Він спрагою застигне на вустах,
Його візьму з непевністю гіркою…
Зіллється він з самотності рікою…
З дитинства вогник,ти ж мене зігрій,
Та поверни мене й залиш собою,
Бо напоїв той біль і вигукнув:”Не пий!”
Я завжди була дуже гіркою,
Ніби ліки від старого мага…
Мов з кищені чиєюсь рукою
Діставалась магічна наснага…
І дощем проливалась на вас
Ненайгіршою гіркою мовою,
І між пальців проходив,як час,
Мій талан,проростав світанковою
Та святою любов”ю до всіх.
Гіркоту полишивши на днищі,-
Хрест-співати,та все для глухих
Й гірко плакати на полелищі
Нездійснених надій і кохання,
Гірко долю свою цілувати…
Хто я-перша чи може остання
З могікан,гіркотою розп”ятих?!
Пізно,поізно,мій любий,пізно,
Все згоріло в моїй межі…
Різно,різно,коханий,різно
Все ми бачимо в вітражі
Відзеркалень кохань і долі,
Досвіду,накопичень болю…
Тільки мить в нас були ці ролі,
Ми ж за неї купили волю.
Навіщо ти мені?
Щоб голос твій,що піаніст за фахом
Глушив самотню пісню,що блукає дахом?
Навіщо ти мені?
Щоб у людському натовпі шукати твої очі,
Знайти подібні й їм твою долю напророчить?
Навіщо ти мені?
Щоб десь на когось чекать,окрім надії,що кульгає,
Кохати трохи і щоб знать,що десь на тебе хтось чекає?