Назавжди
- Подробности
- Категория: Юрий Егоров
- Дата публикации
- Автор: Kefeli
- Просмотров: 786
Цього рудого хлопчину ненавиділо усе місто. Почалось усе з того, що він зголосився допомогти місцевому конюху. Всього лише потрібно було приглянути за тваринами, поки той ненадовго відлучився у справах, тільки потім коней довелось збирати по всьому місту. Іншим разом, дізнався від якогось вигадника про закопаний скарб, бешкетник перекопав усі вулиці ямами, і до однієї з них потрапив місцевий священик. Потім послідували ігри в індіанців та привиди. Хлопчак повибивав томагавками скло у вікнах домів багатьох шановних містян, а появлення нічного маленького вампіра налякало мешканців містечка настільки, що після цього усі довго боялися виходити на вулиці в темний час доби. Ще були двері і паркани, розписані знаками «Зорро», «листи щастя» і багато усякого в цьому гатунку. Здавалось, невгамовний на вигадки бешкетник оголосив війну всьому місту.
В гімназії від нього плакали всі учителі. До портфелів однокласниць розбишака підкладав змій та жаб. Одного разу хтось випустив у кабінеті біології двох крис. Навіть гадати не стали, чиїх то рук справа. Матусі наказували своїм дочкам не спілкуватися з хуліганом і побачивши його, переходили на інший бік вулиці.
А він - маленький шустрий рудяк, весь у ластовинні, з веселими очима, був невгамовним вигадником і розбишакою. Здавалось, що цілими днями хлопчина тільки й зайнятий тим, що видивляється: де б нашкодити.
Більш за все діставалося старому садівнику, жившому по сусідству. Бешкетник обдирав яблука, котрі росли в його саду, найсмачніші в місті. Одного разу захопивши хлопчину за цим зайняттям, сусід схопив хворостину. Розбишака кулею кинувся до малиннику.
– Ні! Це тобі так не минеться! Я зараз тебе дістану,– не на жарт розлютився старий садівник.
Тільки ягід того року було так багато, що всі кущі стояли червонючі і маленького рудого ворожину серед малини було зовсім непомітно.
Старий ходив навкруг малиннику, вдивляючись в кущі і повторював: «Де ж ти, хитрець? Я знаю, ти тут!» А хлопчина, затаївшися в малинній гущавині, дивився на нього великими очима і усміхався.
2.
Того дня хлопчина пішов на луку шукати гнізда жайворонків. На диво, це було його невинне захоплення: маленький злодій, гроза всього міста, любив спостерігати за птахами. На відміну від інших хлопчиків, цей шалопут не розоряв гнізд, а швилше, навпаки, слідкував за тим, щоб хтось зненацька не образив птахів. Він сховався в невеличкій ложбинці і звідти спостерігав за парой жайворонків, кружляючих над лукою.
Несподівано появилася вона – нескладне дівчисько з тоненькими ніжками, оченятами-вуглинками і наївним обличчям. Дівчинці, вірогідно, було років чотирнадцять, тільки через кумедні кіски вона виглядала молодше своїх років. Деякий час хуліган себе не обнаруживав і з цікавістю спостерігав за незнайомкою.
– Гей, чом ти тут крутишся! – озвався він до неочікуваної гості.
Дівчинка озирнулась, але нікого не побачила.
– Не лякай мене! Ти – хто? – озвалася вона на незнайомий голос. – Де ховаєшся? Я тебе не бачу.
– Та, тут я, – хлопчина выліз з свого укриття. – Ти що птахів лякаєш? У них тут гніздо.
– Пробач, я не знала. А ти для чого тут?
– Я просто… Спостерігаю... за птахами. А ти що там шукала в траві?
Дівчинка засоромилась. Вона подивилася на хлопчину, мабуть вирішуючи – говорити чи ні.
– Клевер, – нарешті, тихо промовила вона, знітившись і почервонівши.
– Клевер? Нащо він тобі?
– Ти хіба не знаєш, для чого дівчата шукають клевер? Я шукала чотирилисник.
– Який це чотирилисник? – здивувався хлопчисько.
– Це на щастя! Існує таке вірування. Дівчата шукають клевер із чотирма листками щоб зустріти хорошого друга. На все життя. Назавжди. Тепер розумієш?
– Та ну! Я й не знав. І що, знайшла?
– Ні ж, я тільки почала шукати, як ти мене налякав. Тут багато клевера. Я біля свого дому шукала, але нічого не знайшла. Ось прийшла сюди. Тут же має бути?
– Що має бути? Щастя? – розсміявся він.– Хіба на луці можна знайти щастя?
Дівчинка стиснула плечиками.
– А ти чому за птахами слідкуєш? Мабуть, птахолов?
– Ні, птахів ловити не добре. Мені просто цікаво за ними спостерігати. Птахи красиві и добрі. Ну ладно, давай я краще тобі допоможу шукати твоє щастя. Показуй де цей клевер? Знайду для тебе чотирилисник. Інакше залишишся без друга назавжди.
Він скривився, і вони обоє розсміялися, а потім полізли в траву щоб разом шукати щасливого чотирилисника. Стоячи навкорачки, хлопчина уважно роздивлявся рослини, час від часу запитуючи свою нову знайому: «Знайшла?»
– Ні, поки що. Але я все одно не піду звідси, поки не знайду! Хоч до ночі буду шукати!
Хлопчині весь час траплялись трилисники. Він уже перестав вірити в удачу, і ось побачив незвичайну квітку.
– Дивись, я знайшов! Тільки це пятилисник! Це навіть ще краще?
Дівчинка сіла на землю і сумними очима подивилася на свого помічника.
– Щось не так? Це погано? – здогадався хлопчина.
– Погано, - підтвердила вона розчаровано. - Чотирилисник – на щастя, а пятилисник – на беду. Так вважається.
– Ти не засмучуйся. Адже знайшов його я. Значить, погано буде не тобі. А я все одно не покину тебе і знайду цього твого чотирилисника.
Вони знову продовжили пошуки і незабаром хлопчина знайшов щасливу квітку. З радістю він простягнув чотирилисника новій знайомій.
– Я не можу його взяти, – сказала дівчинка, – нехай клеверок буде у тебе. Інакше, ти так і залишишся з нещастям.
– Я нічого не боюсь і у забобони не вірю. Я ж просто хотів тобі допомогти. Щоб ти зустріла справжнього друга. Назавжди.
– Знаєш, по-мойому, я його вже зустріла.
– Як це? Тоді нащо все це?
– Залиш квітку собі, – попрохала дівчинка.
– Ні, так не чесно. Ти маєш взяти. Інакше я ображусь.
Дівчинка посміхнулась і взяла квітку. А потім наче велику коштовність поклала клеверок до маленької мідної коробочки з візерунком. І сховала в кишеньці плаття.
– Щастя потрібно берегти,– сказала вона і знову продовжила пошуки.
– Хіба цього мало? – здивувався хлопчина.
– Тепер я буду шукати для тебе,– відповіла вона ніжно, ловко перебираючи в траві листочки клевера.
Хлопчина доторкнувся до її руки щоб вона зупинилась.
– Знаєш, але у мене теж уже є справжній друг, – дивлячись в очі своєї нової знайомої, сказав він серйозно і впевнено. Дівчинка не знітилась.
– Тоді я буду шукати для того, щоб твоя дружба була міцнішою. Щоб назавжди.
– Добре!– посміхнувся хлопчик.– Я згоден щоб назавжди.
Вони разом продовжили пошуки. Цього разу довго шукати не довелось - дівчинка майже одразу знайшла ще одного чотирилисника. Тепер – для свого друга. Задоволені, вони разом повернулись до міста, і хлопчик провів її до дому.
– Я знаю, що про тебе говорять у нашому місті. Але це не правда. Ти – хороший!– дівчинка швидко і неловко поцілувала його в щоку і скоріше побігла додому.
Хлопчик притулив руку до щоки, неначе зберігав несподіваний поцілунок і подивився навздогін подрузі.
Так у них все і почалося.
3.
Ця дивна дружба хвилювала батьків дівчини. Що потрібно відомому на все місто хулігану від їхньої дочки? Родина дівчини була респектабельною і культурною. Наполегливі намагання переконати дочку розлучитися з поганим юнаком не приносили результату. Дівчина настійливо продовжувала зустрічатися з хуліганом.
Того вечора юнак прийшов до її дому з садженцем у руках.
– Що це у тебе? – спитала дівчина свого залицяльника.
– Яблунька. Це найсмачніші і найкрасивіші яблука в нашому місті.
– Звідки ти її узяв? Украв?– запідозрила дівчина.
– Ні, мені подарував сусід.
– Ти украв!
– Та, ні ж, кажу тобі - не украв. Я нічого і ні в кого не краду. І ніколи раніше цього не робив. Старий сам дав деревце. Чесно.
– Усе ти брешеш! Красти недобре.
– Ну ось, ти мені не віриш. Але це правда – старий садівник подарував мені садженця. У нього їх багато. Коли деревце зросте, це будуть найкращі яблука в цілому нашому місті. Я ж то знаю. Старий – відмінний садівник, сам вивів цього сорта. Коли яблука дозрівають, то стають яскраво червоними. Таких красивих я ніде ніколи не бачив. Сьогодні сусід усім знайомим роздавав свої садженці. Він говорить, що скоро помре і боїться, що далі нікому буде доглядати за його садом. Так може, хоча б ці залишаться у когось. Якщо хочеш – можеш сама в нього запитати.
– Ну, добре. Повірю,– усміхнулась дівчина. – Я знаю, що ти хороший, але раніше усіляке бувало.
– Так, раніше сусіда гоняв мене за різні діла, а зараз я допомагаю йому у саду. Старий ставиться до мене мов до сина. Просто ти усього не знаєш.
– І куди ти несеш цього садженця?
– Я подумав - нехай яблунька зростає у тебе. В пам’ять про нашу дружбу.
– Але у нас нема саду.
– Ничого. Ми посадимо садженця просто перед твоєю оселею. Буде тут жити, поряд з тобою. Ми огородимо яблуньку, щоб її ніхто не ображав. Ти будеш дивитися у вікно і згадувати мене.
– Ти так говориш, наче ми розлучаємося.
– Звичайно, ні. Я так просто сказав. Мені зовсім не хочеться з тобою розставатися. Адже ми ж назавжди. Тільки я знаю, що твої батьки…
– Не потрібно про це …– перервала вона юнака.
– Добре… Чому ти стоїш? Мені потрібно лопату й відро води!
Так біля її оселі з’явилась яблунька.
Эпілог
З того часу пройшло багато років. Місто пережило страшну моровицю і війну. Половина будинків згоріла під час сильної пожежі років десять тому. Та й мешканців стало набагато менше, ніж раніше. Та в основному приїжджі. А старожили - усе позабували. Після того як до столиці проклали нову дорогу в обхід нашого міста, усе тут стало занепадати. Ділові люди, торгівці, комівояжери оминали містечко.
Цей дивакуватий старий з’явився несподівано. Він довго кружляв вулицями міста, наче намагаючись щось дізнатися, а потім зупинився у міському готелі біля поштової станції. Приїжджий був хоча і старий, але не без елегантності. Одягнений у добротне пальто з палицею у руках, схожою на ціпок. Підстрижений хоча і не за модою, але достатньо акуратно. Безсумнівно, прикрашала його борода з помітною сивиною, схожа на професорську. Довге волосся робило його постать ще більш колоритною. Нова людина одразу пригорнула увагу місцевих мешканців, але ніхто його не упізнав. У містечку тільки це і обговорювалось: «Що цей «професор» міг забути у нашому захолусті?»
Одного разу приїжджого побачили на занедбаному цвинтарі. Від старих поховань там нічого не залишилось. Лише деякі з них можна було вгадати за розбитими надгробками з витертими написами. Все заросло чагарниками і бур’яном… Приїжджий ходив серед хащів чагарника і густої трави і чогось шукав…
Осінь усе впевненіше вступала в свої права. Ніч з ріки нагнала на місто густого туману, так що далі простягнутої руки нічого не було видно. Як вже було започатковано, рано вранці таємничий «професор» пішов гуляти містом. Він ішов майже помацки – в густому тумані було неможливо роздивитися вулиць і будинків. Десь, можливо на околиці містечка, приїжджий зовсім втратив орієнтири і зрозумів, що заблукав. І ось поступово туман став розсіюватися. Несподівано він вийшов на відкрите місце. В білому мареві стали проступати контури великого старого дерева…
Посеред галявини стояла гілляста яблуня з крупними яскраво-червоними плодами.
Невідомий гість обережно підійшов і ніжно обійняв дерево.
Переклад на українську Людмили Хорошевої (Україна)
Художник Тетяна Нікольська