Стихи в переводах на украинский язык Сергеем Дзюбой

  • Печать
Подробности
Категория: Владимир Федоров
Дата публикации
Автор: Kefeli
Просмотров: 1976

С поэтом Сергеем Дзюбой, живущем в Киеве, мы познакомились на Международном фестивале поэзии «Славянские объятия» в Болгарии. Тогда же обменялись стихами, а вскоре Сергей отправил переводы семи моих стихотворений на украинский якык.
Сергей Дзюба - член Национального союза писателей Украины, Славянской Академии литературы и искусства (Болгария), Международной литературной Академии «Македония Презент» (Македония), Международной Академии литературы и искусства Удмуртии. Автор 46-ти книг, автор и режиссёр-постановщик 36 радиопьес, где исполнил главные роли. Составитель и издатель 10 антологий современной украинской поэзии, прозы и критики. Переводчик со шведского, итальянского, персидского, белорусского и других языков. Лауреат Малой Нобелевской премии – Международной литературной премии имени Людвига Нобеля «Будон» (Удмуртия), Международной литературной награды «Золотой перстень» (Македония), а также многих других международных и национальных премий.
Произведения Сергея Дзюбы переведены на 50 языков и напечатаны в 23 странах.
Итак, переводы Сергея Дзюбы стихов Владимира Фёдорова на украинский язык:


Володимир Федоров
З книги «Небесний пілігрим»
* * *
Він зійшов по скелях в піднебесся,
І його перстом торкнувся Бог, –
Щоби пісню заспівав чудесну
Від земних звільняючись тривог.

Щоб у ритм потрапив гість прийдешній,
Наче янгол в божу колію;
І віддав їй так необережно
Доленьку і душу всю свою.

Щоб збирав удачу по крупинках,
Не шукав осяяння в мізку,
А складав у зоряну торбинку
Вистраждані строфи на шляху.

Щоби ніс тернову діадему
З радістю і болем на лиці;
Все життя складав одну поему,
Та збагнув це лиш наприкінці.

Щоб лишався мандрівним поетом,
Щастя на слова міняв і щем;
Як і всі, безславно канув в Лету,
Ледь торкнувшись вічності мигцем.
* * *
Іду вперед по лезу я ножа,
Все балансую: не душею – тілом…
Того, що відбулося, – вже не жаль,
А в спину знов летять вогненні стріли.

Від леза п’яти зранені горять –
Нещадна сталь! Хоча б не скиглить всує…
О, як довкола репетує рать
Про те, що я неправильно крокую.

А я кричу: «Отямтеся, сліпці,
Хоч крок зробіть за мною – стачить сили?!»
Багато розвелося мудреців
Під цим блідим розгубленим світилом.

Та мудрість їх не варта вже й гроша,
Вона – мов піни бульки не чуттєві, –
Іду вперед по лезу я ножа,
А їх воно розрізало б миттєво.
* * *
Свистять повз мене стріли Аполлона,
Вогонь до третіх не горить півнів, –
Скуйовджені он рими, мов ворони,
Сидять понуро на стовпах віршів.

Над аркушем безсило горблю спину –
Не розірву ніяк зіркових пут...
І вкотре наді мною гордим клином
В безсмертя інших віршики пливуть.
Професія
Я лечу серед ночі понад краєм зловісним –
Вам віддам своє серце серед болю й плачу.
Я лечу, немов янгол, тільки янгол – залізний:
Я без крил цих залізних ніяк не злечу.

Я лечу – битий янгол із російського пекла,
Де смола над багаттям все пливе через край.
Я – неправильний янгол, та комусь же це треба –
Піднімати ці душі у придуманий рай.

Я трублю – хрипкий янгол: вже і горла не шкода,
Щоб мій голос надії дав зневіреним сил.
Я спішу – дурник-янгол, і моя нагорода –
Двісті грамів пластиду для відірваних крил.
Осіннє
І знову ночами мені – не до сну:
Ввижаються то шарудіння, то сміх, –
Золотом смуток в віконце – тук-тук –
Найвеселіший з усіх.

Знаю, вона – найпрекрасніша в світі,
Не з сонму злих і худих жінок.
Від неї ростуть гриби та діти,
А поетів знаходить Бог.

І спраглі великої таїни,
Розверзаються раптом віщі уста.
І сходять до них нероздільні, мов сни,
Життя та Смерть, Печаль і Краса.
* * *
«Відстраждається, перемелеться...» –
Заклинає себе ночами.
Млин, колеса… – часу хурделиця,
І дроблять жорна печаль.

«Перемелеться, відстраждається...» –
В порожнечу – слова, мов тать.
А печаль ніяк не кінчається,
Хоч і жорна стерлись, мовчать…

Очі – стомлені, спорожнілі,
Хоч би виплакав чи роса…
А з-під жорна краплі багряніють
І здіймаються в небеса.
* * *
Ваш світ поету постіль не постелить,
Та втішусь вкотре світлою печаллю, –
Мої вірші живуть у Вас в оселі,
І сон охороняють Ваш ночами.

Незримі, наче янголятка з раю,
Вже не підвладні світу і мені,
Знов пошепки вони себе читають,
Коли Ви посміхаєтесь вві сні.

Володимир Федоров (Росія) – поет, прозаїк, драматург. Член спілок письменників та журналістів Росії. Член-кореспондент Академії поезії Росії, дійсний член Академії духовності. Заслужений працівник культури. Лауреат Державної премії Якутії, Великій літературній премії Росії, премії Кирила і Мефодія. Нагороджений медаллю Олександра Пушкіна та іншими державними нагородами. Автор поетичних книжок «Автограф душі», «Червоний ангел», «Небесний пілігрим», «Така доля гусарська» та ін., а також кількох повістей, роману «Сезон звіра», десяти п'єс, поставлених у Сибіру, Москві й Санкт-Петербурзі, ряду науково-популярних видань про традиційні вірування. Тривалий час мешкав на Крайній Півночі, в Якутії. Нині працює головним редактором «Общеписательской Литературной газеты» в Москві.

Українською переклав Сергій Дзюба