Анонс романа "Таємнича кавова променада"

Подробности

Категория: Татьяна Гурьева

Дата публикации

Автор: Kefeli

Просмотров: 1535

Присвячується дивовижній людині,
справжньому професіоналу своєї справи
Директору Львівської опери
пану Тадею Едеру

                                                      Частина 1

                                       Полювання на жінку

                                                                                                 «Раздариваю книги как себя                                                                                                                        Под тарахтенье львовского трамвая»
                                                                                                                         Автор

Мушу зізнатись – мешкання біля старого саду, на місті дивовижних подій, накладає свій відбиток на світогляд.
Затишно, комфортно, трохи дивовижно, бо з однієї сторони місто підступає до паркану, який огороджує територію мого будинку. Та й мешканців небагато. У нас чотириповерховий будинок - «царська» оселя, звичайна «отсєлєнка», яка вже років двадцять не відселяється. Публіка різноманітна, дуже добре згуртована життєвими негараздами. Ми переживали складні часи, і до останнього не спішили виселятись з житла в запропоновані «спальні» райони. У влади весь час не вистачало грошей, щоб довести справу до кінця. Отже, нас залишили в спокої, і забули.
Ставляться сусіди до мене непогано, я людина спокійна, врівноважена, намагаюсь більше про сенс життя розмірковувати. Для цього мене цілком задовольняє квартирка в одну кімнату майже на мансарді, де є маленька таємничка – на дах веде драбина, а з даху відкривається такий краєвид на пагорби, що серце стискається від такої краси. Саме це приваблює мене, одиноку жінку, яка не дуже переймається самотністю, бо подивитись на мої заходи сонця заходить багато творчих людей, моїх друзів з минулого. Моя квартирка – виклик сьогоденню, бурхливому життю великого міста, а творчих людей приваблює щось незвичне. З іншої сторони будинку – старий сад, засаджений яблунями, які ще продовжують плодоносити, і ми, подерті життям, тримаємося друг за друга – я за сад, сад за будинок, а паркан захищає нас від несподіванок сучасності. За парканом – шосе, мчать машини, великий порт. Я живу тут років десять, звикла до затишності цієї місцини, і встигла полюбити. Адже це - самий центр міста. Тому маю, як каже мій товариш Аркаша «два в одному». Тут тобі місто, а тут тобі «старосвітське життя». Виходить, в мене є така собі дачка, залишена чоловіком-художником після розподілу майна та роз’їзду. Ми просто перестали цікавити одне одного, так буває.
Я, літераторка, ще не відчувала свого віку, бо була таким собі живчиком, вмивалась зранку кислим молоком, добре вдягалась, вдало використовуючи бабусин сундук. Тому в п’ятдесят виглядала на сорок, добре спала, відпочивала коли хотіла, налагодила той побут, який вважала за потрібне. Бурхливості життя зостались в першій частині життя, я навмисно залишила їх, коли мешкала в багатоповерхівці, працювала в офісі, витрачаючи на дорогу біля двох годин.

Подільська отсєлєнка

Якось мою повість надрукували у французькому журналі, я мала можливість час від часу друкувати маленькі оповідання, бо непогано розбираюсь в мистецтві. В мене залишились очі, відкриті світу, я не жалкую ні про що – мене все влаштовує, бо я вже звикла до такого життя. Герої мої з’являться один за одним, як слід, по ходу п’єси.
Ця історія найдивовижніша в моєму житті. На протязі останніх років я обмірковувала – що з нею робити. І от вона з’явиться на сторінках журналу, і, можливо, змінить чиєсь життя…Бо моє вона вже змінила.

Це теж сказав мій товариш Аркаша, можливо, із заздрощів, коли побачив, як я пишу оповідання біля вікна в сад, а там ще і білизна висить, давно забутий штрих з життя позаминулого. Аркаша дивується, як може в центрі міста бути таке привабливе місце, та я тільки посміхаюсь. Не факт, що скоро не заїдуть бульдозери і почнеться найстрашніше. Як би не було, Аркаша не в захваті від моїх ванни та туалету, скрипучої підлоги, даху, що підтікає при зливах, але багато друзів вже перебувало в мене, що не кажи.
Та друзі не забувають, дякувати долі. В мене бувала і Сніжана Самарська, відома поетеса, яка весь час розлучається з чоловіком, і це продовжується багато років. Після чергового скандалу, Сніжана телефонує Аркаші, щоб підшукав їй достойного чоловіка. Таких чоловіків важко знайти, тому Аркаша як може заспокоює Сніжану, і вони довго смалять біля мого вікна, доки я роблю коронне блюдо – шарлотку з яблуками. Яблука завжди є – свої, особливі, з ароматом осіннього листя, настояного на травах. Навіть пізні яблука можуть випромінювати найдивовижніший аромат. Все інше – дрібниці. Час від часу він зникає на декілька днів у тури для журналістів, де живе своїм цікавим особливим життям.

В той день ми багато говорили про янголів, після виставки нашої знайомої, яка втілила цілу галерею янголів, які були на її полотнах нещасливі та замріяніі, один навіть чистив пір’ячко. Як завжди, ми сперечались. Сніжана казала, що взагалі нічого не знає про янголів – які вони можуть бути. Ми, сучасні українці, настільки занурені в своє сьогодення, що не вистачає часу глянути вгору. Аркаша теж потай зізнався, йому відомо тільки про Янголів – охоронців, і нам чомусь стало прикро, бо ми вважали себе обізнаними в будь-яких питаннях. Сніжана визирнула у вікно, там роз’їзжав на велосипеді п’ятирічний сусіда Антоша, який помахав нам рукою. Світле волосся розгойдувалось над його високим лобиком, блакитними оченятами, та весь він випромінював життєрадісність та здоров’я.
Тим часом я робила собі шарлотку, і сипала в тісто родзинки та мигдаль, а потім побачила, як біля паркану прогулюється молодий чоловік в костюмі, з гарним хвостиком, заколотим ланцюжком. Мабуть, до Леонтії, подумала я. Леонтія – цікава молода жінка на другому поверсі, до якої ходить багато молодих людей на каву, бо вона працює в кавовій крамничці, знайомиться, має жіночі принади, завжди в доброму гуморі. Одну половину дверей вона пофарбувала в жовтий, в другу – в зелений колір, бо життя розмаїте. Ми довго сперечались, якими можуть бути янголи, а молодий чоловік глянув на мене якось особливо, наче хотів попередити. Та я побігла витягати шарлотку, яка вже трохи підгоріла. Все одно – шарлотка завжди була неперевершена. Може, тому, що кожна жінка в моїй оселі підказувала мені кулінарні секрети, не залишаючись осторонь приготування смаколиків, які повинні були зробити рецепт неперевершеним. Я додавала туди все, що тільки можна – лимонні цедринки, кардамон, соду, цукати, горіхи, мед, і все це виглядало як ірландське рагу, до того, як вийти з духової шафи.
Тому ми сіли, щоб з’їсти цю смакоту, а потім друзі зібрались до знайомої художниці на вернісаж, а я хотіла попрацювати, а потім ще попрати, і вивісити в сад свої простирадла, витягнуті з бабусиного сундука. Вони надувались вітром, як вітрила, і дивитись на них було цікаво, начебто ти пливеш у просторі часу. Коли щось плануєш, не все виходить так, як задумано, чомусь завжди так буває.
Раптом почула, як роздався страшний удар по даху, як від падіння метеориту, і побігла до драбини. Можливо, нас вже почали бомбардувати, щоб забрати будинок під офіс або торговий центр? Це теж можливо, бо про це весь час розповідав мій сусіда з 8 квартири студент Юрко Гапчун. Розмови відбувались на даху, де Юрій встановив свій телескоп, щоб краще орієнтуватись в житті міста. Іноді біля телескопу можна було побачити жінок, які намагались зазирнути у вічко телескопу, в такі хвилини їх треба було притримувати за талію, щоб вони не втратили рівновагу. Це подобалось Юркові, а також дівчатам. Надзвичайно красиво здимались подоли спідниць, а потім всі йшли обговорювати побачене.
Сьогодні Юрка не було, він був на іспитах. А я побачила дуже дивну річ. Саме той молодий чоловік, що прогулювався внизу у костюмі, лежав на даху на спині, поранений, стогнучий, дуже охайний, без свідомості, відкинувши елегантну ногу в шовковій шкарпетці. Підбігши до нього, я почала підтримувати його голову, волосся розсипалось, і він трохи відкрив очі, а потім заплющив їх знов, посміхаючись до мене. Не знаю, але чомусь він нагадав мені Янгола з картини подруги, і я почала обслідувати, чи все в нього ціле, а потім подумала – як він дістався даху, бо про драбинку знали тільки свої. Значить, він впав? Звідки можна було впасти? І зрозуміло було, що з неба. Просто з самісінького неба. Потім я витягла хусточку, щоб протерти його заплямоване кров’ю лице, і побачила, як вигаптовано срібними нитками – «вісник». Тоді остаточно зрозуміла – ЦЕ не людина. Але потім пройшлося його стягти по драбині донизу, бо залишати не можна ні в якому разі. І от я залишилась сам на сам з цікавим молодим чоловіком, який не приходив до тями, мав дуже світлу шкіру та темне волосся, майже не дихав. Його можна було тільки роздивлятись, атлетичне тіло рухалось в такт його диханню. Дихання було ритмічним, легким, та на спині проступали порізи чи якась рана, яку було необхідно обробити, що я робила, легенько обтираючи перекисом плечі, а штани були без застібок, без блискавки, тому він просто лежав на підлозі, під голову підклала подушку, промила обличчя, і зрозуміла, - не знаю, що далі буде. А вже потім помітила, що весь він світиться в темряві, як світляк, і навіть трохи мерехтить.
Після короткого забуття я побачила свого незнайомця, який стояв на підвіконні і дивився просто униз. Кинувшись до нього, я обхопила міцно ноги руками і сказала:
- Не треба цього робити, заради Бога.
Чоловік дивно подивися на мене, і легко зіскочив з підвіконня, майже злетів. Він був високий, гарний, з розвиненими плечима. І ще дивно посміхався. В його посмішці були жаль, скорбота, радість, і все це водночас, зливалось в манірі посміхатись, майже ми знайомі тисячу років. І він сказав, ні, не сказав, а якось мені передав, мабуть, телепатично:
- Ноги для землі, - промовив він, довго дивився як я п’ю каву, а пила її швидше з переляку, щоб оговтатись.
- Ти ж уявляла, що існують янголи? Чого так здивувалась? Ми ж можемо краще зрозуміти друг друга, бо часу небагато. Двері неба були відкриті, це не часто буває, я хотів попередити Леонтію, щоб була обережнішою в стосунках, бо за нею полює Кавовий Мисливець, який хоче зробити з неї ляльку для виконання своїх бажань. Бажання бувають різними, люди не завжди розуміють природу своїх бажань. А я попереджаю, я – Вісник. З’являюсь, і все. Людину може бути врятовано. Якщо вона цього сама схоче. Бабуся Леонтії, дуже побожна людина, хоче її попередити з того світу. На жаль, Леонтія її не пам’ятає.

Відомі східці на Воздвіженку
Щоб заснути, я випила валер’янки, в яку додала трави, снодійного, але він просто подивився мені в очі, дмухнув легенько, і я заснула.
Вранці ми дивились на яблука, які він виклав на стіл. Чомусь вони його приваблювали, цікавили, як їжа, аромати, парфуми, дзеркало, в яке він уважно подивився. Потім зацікавився, як на шухляді я протираю пил, навожу порядок, перебираю щіточки, пензлики для обличчя.
- Так багато всього для тіла? Навіщо? – дивувався.
Потім почав звикати, і дивився униз, на балкон Леонтії, щоб злетіти, бо в той час не розрахував, і впав просто на дах, а повинен був на її балкон. Я трохи розповіла йому, як познайомилась з сусідкою. Вона біля метро мала торгову точку, де продавала каву тим, хто забігає на хвилинку до її павільйону, там можна посидіти, перепочити, бо надворі гамірно, люди намагаються хвилинку провести в тиші. Ще Леонтія може говорити про все на світі. Вона багато знає, вчилась на політолога, а потім попала до східної країни, де кавові фахівці з кави, а є й такі, роблять суміші з різних видів кави. Треба тільки визначитись, що саме та як треба змішувати, щоб кава мала цікавий смак. Якось в неї виходило, що за кислинкою треба додати ще трохи солі або перцю, а потім спецій, щоб зробити напій запашним. Вона все це з охотою розповідає людям, принюхуючись до кави, змішуючи в склянці свій гарний настрій, граючи красивим струнким тілом, бо їй всього 29 років, роблячи па зі східних танців, погойдуючи стегнами. Леонтія намагається зібрати грошенят, зробити ремонт, вийти заміж, народити дитинку, може, ще хтось візьме її. Хто зна? Вона завжди робила мені каву за своїм рецептом, куди додавала краплину розмарину, бо я нагадувала їй цей аромат, коли витрясала з торбинки свої причандали. Тому люди вчащали до Леонтії. Можна було завітати до сусіднього гастроному, але там просто наливали каву з автомату до пластикових склянок, та перераховували здачу мідяками, які жбурляли в собачу миску, але це вже було нецікаве.
– Я тебе знаю, бачив, ти займаєшся мистецтвом, а я – Вісник. Можна мене так називати? Людей кличуть як хочуть, а я теж трохи став людиною, бо впав, коли не можна було впасти. Можливо, я скористуюсь твоєю гостинністю, побуду трохи після падіння, бо ще заслаб, а мені треба прийти до тями. Не бійся, я не їм, не сплю, я просто існую. Не заважатиму хатнім обов’язкам, бо вони мене заспокоюють. Як ви живете, п’єте, готуєте, співаєте, мені цікаво побачити, як живуть люди. Жінка, тим паче, цікаво, з чого починає свій день, що думає, як вдягається. Уявіть собі, він знов був при костюмі, і волосся заколов, наче хтось навчив його, тільки черевики залишив в передпокої, а ходив усюди в шкарпетках, бо черевики його стомлювали. Ноги відчуває як тягар бо для нього ніг не існує.

Автор миє пам’ятник Самсону на Подолі
А щодо Кавового мисливця, то він хоче втілити свою мрію – відчути себе жінкою, можливо, над-жінкою, і вливати в людей каву, як отруту, яка збуджує неприємні інстинкти, бо хтось повинен грати на тому боці життя. Колись в цій місцевості жила бабуся – Квасниця, яка продавала квас, який бентежив розум. Люди починали себе поводити так, як ніколи до того. Наприклад, старий інженер Томатов зробив собі парасольку з каламутними бажаннями, яка перетворювала хорошу погоду на погану. Як тільки він виходив на вулицю, починали юрмитись дощі, вода збігала під будинки, заливала підвали, а в нас на вулиці були самі підвали, а в них багато харчових продуктів, які вже не могли бути свіжими, бо підмокали. Нарешті парасолька кудись зникла,а разом з нею і сам Томатов .
На каву можна зробити певний наговір, щось таке незвичайне, а люди п’ють її забагато, от скажімо, студент запарює не менше шести склянок, а це не так вже й добре. Краще колодязна вода. Я посміхнулась. На жаль, бо колодязна вода була біля нашого дому, кажуть, що був монастир, джерело, а потім все це засипали, щоб розпочати будівництво, а так як його не розпочали, то нема чого робити.
Так, це той ще фахівець, неодмінно так, це треба розуміти. Пройшли століття, а він неодмінно з’являється, коли йому стає нудно, хоче розважитись, придумати щось новеньке, спіймати на гачок, я його давно знаю. Такий собі розважальник тих, хто ще не обрав свого напрямку. Ти вже обрала?
Я стояла на кухні, вагаючись, що робити з молоком, яке ледь не збігло. Такі питання з самого ранку, бо Янгол не спав, а просто дивився вдалину, поки я відпочивала, тому що вражень було через край. А ще дивилась на Леонтію, яка безтурботно збирала в саду яблука, і складала в яскравий фартушок. - Коли ми допоможемо їй? Він же з’явився?
- Не можна так, раптово, вона повинна визначитись, і тоді майже сама все зрозуміє, вона ж розумниця. Ти й сама казала.
- Я нічого не розумію в таких справах.
- Добре, а як ти поводишся, коли людина не подобається, а подобається твоєму другу? Не попереджаєш? Очікуєш?
- Скоріше натякаю. Але ми не завжди можемо знайти спільну мову. Буває, що сваримося.
- От бачиш! Що буде доброго, коли ми її попередимо, чи повірить вона нам? Йому вже стільки років, уяви, - він царював ще у часи Габсбургів.
- Як? - я зовсім розгубилась. А молоко таки збігло від такої новини.
- Так, він був відповідальним за приготування кави ще в часи Франца-Йосипа, і робив йому каву за старовинними рецептами, бо обожнював цю епоху – це ж були справжні мисливські витівки, бали, оце були часи! З Відня мода на каву перекинулась у Львів, і стала такою звичкою, хто тільки не вживає каву. А все ж таки готування – щось магічне, бо в процес зазвичай вкладається душа. Зараз йому вже не так цікаво, як раніше, все ж таки він посивів. Але там, де полювання, він може ВСЕ, ну майже ВСЕ!!!
Не знаю, як вам, але мені було вже важко сприймати всю цю інформацію. Я ж звичайна жінка, сучасна, одинока, і мені було треба порадитись з кимось, кого я поважала, до кого дослухалась - до друзів, приятелів, чи просто знайомих. Але одразу виникла підозра – хто може допомогти зрозуміти краще цю ситуацію? Можливо, за кожним з нас ходить свій мисливець, який очікує свого часу, щоб заволодіти чимось важливим для нас, часткою душі, її мотивом, тим, що надихає нас на життя? Бо ми ж не ляльки. Ми живі створіння Божі.

• Вперёд >