Поэзия

• 
• 

Подробности

Категория: Елена Гешко

Дата публикации

Автор: Kefeli

Просмотров: 869

Зима

Дерева в інеї стоять,

Мов зачаровані ялинки,

Красиво й ніжно мерехтять

Легенькі білії сніжинки.

 

Цей дивний день чарує нас

Своєю ніжною красою.

Лиш гілочку торкнеш – і враз

Алмази сипляться росою.

 

Хмаринки небом пропливуть

Казковими пташками – диво!

І різні звірі линуть в путь,

Так все цікаво і красиво!

 

Легенький вітерець дмухне:

Обсипле й обцілує ніжно

Сніжинками тебе й мене –

Зима-красуня білосніжна!

 

Мамині вишиванки

Мама знову вишиває

Образочки чи рушник. 

Тихо пісеньку співає, 

До якої кожен звик.

 

І рівнесенько лягають

Бісериночки в рядок, 

Квіти пишні розцвітають – 

Буде в чім почать танок.

 

Для сестрички на спідничці

Змалювала руженята, 

А для братиків сорочки -

Дуже гарно всім на свята. 

 

Руки мамині трудящі

Все снують-снують невтомні.

Вишиванки найдорожчі, 

Хоч місцями трохи скромні. 

 

Вдячні за красу матусі, 

За турботу та науку, 

Мати наша завжди в русі –

Вже сорочку шиє внуку.

 

В ніч на Івана

В ніч на Івана, 

В ніч на Купала

Вогнище ясне 

В лузі палало.

 

Плела дівчина

Диво-віночок,

Завела з милим

Гарний таночок.

 

Збирала квіти 

По всьому полю –

Узнать хотіла

Про свою долю.

 

Пустила пишний 

Вінок на воду,

Та й задивилась

На свою вроду.

 

Нащо ж дівчині

Та гарна врода, 

Коли віночок

Пішов під воду?

 

Коли із милим 

Буть не судилось? 

Сльози пролила, 

Геть зажурилась.

 

Ой, краще б долю

Свою не знати, 

В огонь і в воду

Не заглядати.

 

Дивна ніч

І знову дивна ніч

Свої розпустить коси… 

Струмочок навсебіч

Думки свої розносить,

 

В Дністер біжить-спішить

Шалено, незбагненно.

І липа шелестить

Замріяно щоденно.

 

Той липи дивний цвіт

Як зорі серед ночі 

На весь на білий світ

Немов кохання очі

 

Духмяно огорнуть 

Мої й твої бажання

У нескінченну путь

Надії й сподівання.

 

І знову дивна ніч

Єднає нас з тобою,

Ми поруч, звісна річ, 

Ми сповнені любов’ю.

 

Настрій

Мені здається, наче день

Заголубів сьогодні зранку,

І птиць чарівних тих пісень

Вже стільки чутно на світанку…

 

І лиш хмаринка ніжна там,

Неначе парус білий в морі,

Пливе назустріч всім вітрам,

Гуля в безмежному просторі.

 

Затихли всі вітри життя, 

Нам залишивши тільки спокій, 

Поринь неначе в небуття –

Так пролітають наші роки.

 

І чи туманом сизим ти, 

Чи хмаркою на видноколі

Пройдеш-пролинеш крізь світи

В життя незвіданому колі…

 

Стежинка в літо

Стежинка між вітрів

Нас в літо провела,

Неначе серед снів

До радості й тепла.

 

Шипшина на горбку

Рожево мерехтить,

Ромашки на лужку

Порозбігались вмить.

 

І водами Дністра 

Напоєні поля.

Буяє літо в снах – 

Квітує вся земля. 

Білі тюльпани

 

Чорним по білому,

Білим по чорному-

По наболілому

І переболеному...

 

Ніжно тремтіли

Білі тюльпани-

Ласки хотіли,

Тепло їм стане.

 

Ти доторкнися

Душею ніжно-

Мить, зупинися,

Мить білосніжна!

 

Кров запалає

В білих тюльпанах-

Сонце засяє

В небі нежданно.

 

Туга пропала,

Туга заснула.

"Чорним по білому"-

То вже минуло!

 

Фарби осені

Зелень сосен крізь осінній день

Виринає вічно й незбагненно, 

А берізок золото пісень

Наближає зиму нам щоденно.

 

І вітри гуляють в небесах,

Хмарами малюючи узори.

Із пісень собі ти зводиш дах,

Хоч в душі тих слів – бурхливе море.

 

Чорнобривці он палають ще, 

Хризантеми мружаться на сонці.

Журавлиний ключ – душевний щем,

Наче пляма пропливе на сонці.

 

Розхристані думки

А вітер грається твоїм п’янким волоссям,

Роздмухує думки із краю в край,

Ти їх збери, неначе сніп колосся, 

Зумій приборкати – оце твій путь у рай!

 

Не знаєш ти, у чому є провина

Отих німих розхристаних думок.

Коли в душі застигла половина, 

А друга вже в шалений мчить танок.

 

Чого ж тобі, здавалося, ще треба?!

Любові? Ніжності? Спокуси й каяття?

Ти прихили до ніг коханих небо,

Й повір, що лиш у цьому – суть життя.

 

Не йди! 

Не йди! Не йди, тривогою чи тугою

Зів’ю в одне я нашії світи,

Була тобі я вірною подругою,

Та не збагну, ким був для мене ти…

 

Не йди і не залиш мені неспокою,

Не покидай осінньої краси,

Не забувай, що пристрастю глибокою

Вже не зірвеш з очей моїх сльози.

 

А нам би знов у Києві зустрітись…

Проходять дні, проходять ранки,

І зорі пропливають вечорові…

Нам не вернуть уже отих світанків

І вечорів барвисто-кольорових.

 

Ми вже давно роз’їхались додому,

Нас повністю поглинула буденність,

Та навіть в серці відчуваєш втому,

Від того, що тобі дає щоденність.

 

А нам би знов у Києві зустрітись,

А нам би вечорами знов зібратись.

Куди ж бо від отих думок нам дітись,

Що в серці нас зовуть у світ податись?!

 

Я вірю, що зустрінемось ми знову,

Що наша зустріч в долі запланована,

Що продовжимо ми нашу розмову,

Що в серцях вона вже пролонгована.

 

***

Не попрошу в долі нічого:

Ні тепла, ні добра, ні хисту…

Тихим образом суму нічного

Закружляю сизим падолистом.

І неначе пташа на осонні

Не вбиватиму спів у груди,

Я покину думки бездонні,

Хай в житті все, що схоче,  буде.

 

 Осіння ніч 

Золотом кленового листу

У парку засіяна стежина,

Шелестом дзвінкого падолисту

Відійшла вечірняя година.

 

Місяць ясноокий тихим сумом

Обцілує юную берізку,

Промайне буденність, наче струмом

Ти до серця доторкнешся близько.

 

І не знаю, що ж іще сказати,

Чим би знову розворушить спокій,

Заховаю спомини за ґрати,

Щоб повік не бути одинокій.

 

Другу на День народження

Знов День народження так швидко пролетів, 

Напевне, привітали найрідніші, 

І знову часу невгамовний плин

Тобі дарує спогад найтепліший.

 

Перегортаєш сторінки життя, 

І діти виросли, і друзі розлетілись,

І день проходить. Наче забуття...

Думками знову ми з тобою стрілись.

 

Мов осінь обриває із троянд

Пелюстки ніжні й розкида за вітром, 

Так і життя проходить. Меріад

Лише зірок лишилось нам над світом. 

 

Прийми оті прості слова вітання, 

І щастя, і здоров’я повсякчас. 

І всі найкращі, найщиріші побажання

Як спомин дружби, що була  колись між нас…

 

Львівський настрій

Ранковий дощ уже нічний змив сум,

І сонечко десь там уже піднялось.

Наче важких навіть не було дум – 

В душі ранкове сонце засміялось.

 

І вуличками Львова знову ти

Ідеш-бредеш назустріч тим стрічанням,

Вдалось тобі позбутись самоти:

У Львові кожна зустріч – не остання.

 

Ти знаєш, що зведуть дороги знов

Тебе не раз із друзями новими,

І Львів для тебе – вічная любов -

Співа піснями у душі палкими.

 

Туманний ранок

Десь за туманом прокинулось сонечко рано,

Вулички Львова дощами вимиті знов.

Стою під театром, милуючись фонтаном.

Місто дарує мені свою тиху любов.

 

Сизі тумани розходяться мирно, як птиці,

Марево ллється, вихлюпуючись тихо за край.

Знову у Львові з тобою ми поодинці.

Місто прекрасне, ти знову мене стрічай!

 

Вулички Львова огорнуть мене думками,

Тихо ступаю бруківкою на мостову.

Все, що вже було, залишилося між нами,

Думкою в завтра я лину, я нею живу.

 

 

Спогади про Львів

На перехресті і доріг, і мрій – 

Раптово осінь з літом тут зустрілись, 

І лист тремтячий жовтий, без надій,

Мов спогади в душі вже заіскрились.  

 

Бруківку Львова тихо вкриє він

І щемно так тривожно стане вмить – 

Мене давно чекає рідний дім, 

О, місто Лева, як без тебе жить! 

 

Якась в душі невидима струна

Тобою зачарована співає, 

На лист поглянь – уже він тишина,

А місто все тобі ще щось співає.

 

Коли з собою понесеш в світи

Ті спогади – картинка кольорова,

І час пройде, і знову схочеш ти

Пройтися вуличками величного Львова.

 

Слова мовчали…

Слова мовчали. Падали в асфальт.

Потім дзвеніли якось незбагненно.

Чомусь вони не доторкались шпальт,

Їх хвиля сумнівів накрила достеменно.

 

Слова, слова… чому ж вони мовчать?

Чому вони тріпочуть, наче вії?

Чому ж бо уст не розімкнуть печать

Ті полохливо-райдужні надії?

 

То розум їм ніяк не дасть звучать, 

Бо ті надії – спалахи бездонні.

На серці вже давно лежить печать,

Немов метелик ніжний на осонні.