Главная

Поэзия

Подробности

Категория: Юлия Бережко-Каминская

Дата публикации

Автор: Kefeli

Просмотров: 2849

А на зміну осені – знову… літо.
Все водночас – просто і надто складно.
Увірвався в місто гарячий вітер
І каштани витрусив шоколадні.

Налетів, згрібаючи листя мертве,
Налетів, зриваючи квіти сонні.
Це було по-третє. А по-четверте – 
Приміряв білизну з чужих балконів.

Я за вітром бігла, тримала змія,
Застрягало сонце в моїм волоссі.
Я забула, як безпорадно ниє 
Моє серце на передчасну осінь.

А вона чекала отам, за рогом,
На припоні – дощ і північний вітер.
І на цілім світі уже – нікого,
Хто би міг до нас її не пустити.
  
* * *
Дощі, вітри… Чого в нас не бува?
Усе прийняти і – рушати далі.
Я оживаю на твої слова.
Я терпну на усі твої печалі.
Нічого стороною не пройде – 
Усе крізь відстань будь-яку озветься.
І радісне, і грішне, і святе,
І те, від чого закипає серце.
  
* * *
Вже майже грудень. Місяць карантину.
Мені так добре в затишному коконі.
Зітхає вечір безнадійно в спину:
Ні сподівань, ні спогадів, ні докорів.
Мені так добре не іти назовні,
Ростити крила дужі і оновлені,
І жити, хай, можливо, й не на повну,
Проте обов’язково щоб наповнено.
 
ЯНГОЛУ
І знову так, як і було раніше:
Все на місцях, провітрені кімнати.
Мій Янголе, пробач мені за вірші,
Яких я не могла не написати.

Нарешті наодинці ми з тобою.
Затихло все зсередини і ззовні.
Затихло так, як поле після бою:
Усі думки ясні і послідовні.

І кличе чай мелісою, жасмином,
І надвечір`я лагідне і сніжне.
А поспішати, Янголе, куди нам?
Я надто втомлена. Я надто, надто грішна.

Усе так само. Хоч уже й не схоже
На те, яким воно було до літа.
І вечір зорі над землею множить.
І сніг ряхтить.
І далі треба жити.
  
* * *
Ти сьогодні мене не клич – 
Ні провулками, ні городами…
Над містами як повінь – ніч
Залила усе чорними водами.

Ловить місяць мовчки у сни
На – намріяне, на – намолене.
Зорі збилися в табуни….
А мені у сон – не дозволено

Упійматися… Я – на дні
Причаїлася, подих стишую.
Ти – один із шалених снів.
Після нього – прокинусь іншою…

Місяць виловив, зачерпнув
Тих, хто просто хотів впійматися.
Залишилася я без сну,
І – пероном порожнім – хата вся.

Постіль – каменем (не звикать),
Всі думки мої – пережовані,
І – ні місяця, ні – гачка,
Ні такої хмільної повені.
  
* * *
Неначе вигоріла земля –  
 Стеблини жодної.
Неначе вітер по ній гуляв – 
 Аж до безодні, і -
Усе лишилося нічиїм.
 Замкнулось коло. Я
Тримаюсь, ніби столітній дім
Опісля полум’я. 
На скирту – іскрами – слова – 
 Фатальні розсипи.
І те, що все іще жива – 
 Спасибі, Господи!
І те, що все ще хочу йти – 
 Зберуся з силами…
Лікую рани, і сліди
 Мащу білилами…
Усе мине. І буде Cин
 Казати: «В кого ти
ОТАК?!..» 
Насіється полин
Гіркий, як спогади…
 
* * *
Нахапалася повітря – ротом, ротом,
За життям – як за останнім трамваєм.
Я – любов твоя, відкладена на потім,
До якогось там рум`яного раю.

Ти прийми мене як є: хай (між нами) - 
Поле бою я, а значить, - і дим був.
Поле болю я з двома полюсами.
І собі не малюватиму німбу,

Я себе не прикрашатиму пір`ям – 
Головне – ти не дивися в зіниці.
Вгледиш відчай у них – не вір, я, -
Мабуть, просто боюся спізнитись.

До кінцевої, ніби до Бога:
Самотужки не дійти, не добігти.
Я люблю тебе. Люблю - як нікого.
І очей де - не знаю - подіти…
  
 * *
Дитя черевики знімало з діда.
У вузол шнурки… Дід не йтиме ж нікуди!
На вулиці –ніч. На вулиці - вітер.
Навіщо вляглися у ліжко взутим?
А дід – не підморгує правим оком.
Не пахне цигаркою на півхати.
Лежить у новому костюмі широкім.
І рідного діда у нім не впізнати.
Чого мовчите? Я кажу вам, - знімайте!
Ми – босими в ліжко. А ви – в черевиках!
Я вам принесла подивитися слайди.
На них – моя мама, і тато, і Віка…
А дід – не знімає. І слайдів не хоче.
А діда сьогодні Не звуть на вечерю.
І свічка стекла. І вже ледве тріпоче.
І дивиться ніч крізь відчинені двері.
  
* * *
Інколи – тонко. Тонко – і страшно.
У грудях пульсує. Значить – жива ще.
Стрілка по колу кружляє поважно:
Краще - на гірше. Гірше – на краще.

Світ завмирає. Німіє. Біліє.
Янголи сходяться: «Здраствуйте, браття!
Чуєте в серці – поліритмія?..
Наче б то дзвін на великому святі».

Терпнуть світанки у росах жовтневих,
В головах сон стережуть полохливий.
Радосте? Відчай… Надія?.. Ну де ви?
Не полишайте! Усе ще можливо!

Жити! До трепету ніжно і чисто.
Жити! Творити і свято, і будні…
Сон проковтнувши, посапує місто,
Осінь тривоги виводить на лютні.
 
Все ще можливо. А значить так буде:
Довга дорога і радість, і сила.
Час зупиняється болем у грудях?
Ні, то – Любов пульсує по жилах.

* * *
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо, 
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
Де первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне,
Тою, яку хочеться збагнуть.

Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої Істини – Життя.

Де усе, що визріло у слові – 
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш…
  
* * *
Моє майбутнє – це твоє минуле:
То радістю, то тугою дихне.
Я надто глибоко тебе вдихнула – 
В мені вже й не зосталося мене.

В мені вже – тільки музика і рими,
Терпкі, гарячі, і – нічого більш.
Спинилась вранці осінь за дверима,
Щемливий залишила вірш.

Я йшла за нею. Я тікала в неї!
Я маскувала золотом сліди…
В краю пелюсток білої лілеї
Чекали разом радість, біль і – ти.

Запороши тим холодом лапатим!
Остигнути до березня, – а там – 
Розбитими дорогами блукати,
Віддати груди протягам, вітрам.

Лише в слова не винести б печалі!
Думок за кожним – тисяча сполук.
Ти граєш на улюбленім роялі,
Свій ніжний щем виводячи у звук.

* * *
Річка в ніч і співає і кумкає,
Ліс душею п’янить сосновою.
Не торкнутись мені б тебе думкою – 
Жодною: ніжною, випадковою.

Не стривожити б твого спокою,
Не прокласти стежок непроханих…
Понад річкою йду глибокою,
Жабенят молодих полохаю.

Не озветься хай, не змахне крилом
Тобі вечір цей, де моє лице…
Лиш до грудня і – тут – звичайне скло,
На якім і - ніч, і – хурделиця.

* * *
День визрів у ніжній палітрі – 
З мережива яблунь і слив.
Не рви моє серце на вітер – 
Я буду із дужих вітрів.

Не рви мою душу на звуки – 
Бо звуки ці – до глухоти.
Не рви мої вірші на круків – 
Затьмарять твої світи.

Не стрілося випадкових – 
Ні дат, ні людей, ні снів…
Не рви благодатне слово
На тисячу мертвих слів.

У цій непростій коловерті,
Де праведник і фарисей, - 
Немає страшніше смерті
Найближчих тобі очей.
  
* * *
Коли в лахміття все життя роздерте
І тисне біль, немов чуже взуття, - 
Так хочеться заснути, наче вмерти.
Упасти в сон.
Прокинутись в життя.

Бувати там, де пам`яті немає,
Лишити все, неначе й не було.
Благословенна ніч моя – пралайя,
Глибокий сон метелика під склом!
 
А завтра – ранок, роси і тумани.
А завтра – сонце у моє вікно.
А зараз – сну, подушки, валер`яни,
Накрити плечі грубим полотном.

А зараз – тиші. І – нікого в гості.
Нічого в сон – ні сосен, ні дубів…
Нехай приспить по-материнськи простір
І розпач мій розчинить у собі.

НЕ З ЛЮБОВІ
Тут, у храмі цім – 
Стільки Бога…
Що ікона – 
То зацілована.
А у мене – 
Фата предовга,
Сріблом сукня 
Моя гаптована.
Ти – не поруч.
А там, - навпроти.
Не – зі свічкою.
А з жоржинами.
Мої друзі спитали:
«Хто ти?»
За вузькими
Жіночими спинами.
Ти плечима
Знизав знервовано.
Ти очима
Повів стривожено.
«Я не знаю, - промовив, - 
Хто вона.
Нею я сюди
Не запрошений».
Алілує!
Врятуй нас, Господи!
Не зрікайся
Близького імені.
Я до болю у горлі,
До лоскоту
Не пускаю слова 
«Прости мені!!!»
Не своєю – 
Чужою волею…
Сукня – неводи.
Все – розбіжності.
Я ніколи – чуєш? – 
Ніколи я
Не забуду
Твоєї ніжності…
 
* * *
У мене від лободи
Високий город і зелений.
Поглянь, як зійшли дуби,
Попроростали клени!
На повну цвіте полин,
І хрін, і бліді ромашки…
З сапою в город, а він – 
Травою зітхає важко.
Сапою – до мозолів,
І грузну в землі, і плачу:
Чи трави на мене злі,
Чи я отака ледача?
Врожаю? І не чекай…
На творчість – ніяких знижок.
По осені урожай
Укотре – соснових шишок.
Ти розпач мій пригуби:
Сусіди сміються в спину:
«І клени тут, і дуби,
І - жодної картоплини!
Поетеса, бач…»

СУСІДАМ ЗА СТІНКОЮ
Це, можливо, вам видасться дивним чи
Як мінімум – некультурним:
Мені хочеться грати опівночі
І прелюдії, і ноктюрни.

Стати звуками – ніжними, сильними,
Пролетіти над ніччю стрімко, і…
Ви мене назвете «божевільною»
За своєю тонкою стінкою.

Хочу видихнути мазуркою,
Закохатися менуетом.
Сплять сусіди. Їх не розбурхаю.
За законом і етикетом.

Стережу їхній сон я Тузиком,
Вириваю із себе звуки.
Ти пробач мені, пані Музико!
Не торкайтеся клавіш, руки,

Йдіть на спокій, у котрий, клятий раз,
А якщо уночі не спиться,
Значить, клавіші обміняти час
На слизькі металеві спиці.
  

Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого … … …
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець – стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою – так само торкнутися дна.

Сніг, із якого – будуть глибокі ріки.
Серце, в якому – вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору – мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде…
Серце, яке залишається назавжди…


* * *
Перший звук із пухкої тиші - пробудження.
Сон – за сном. За останнім – ранок. Солодко…
Сонце зорі у сніг обважнілий струшує,
Небо змінює срібло усе на золото.

Перша пісня дрібної птахи – «Слав Його!»
Сніг стікає – на краплю – крапля: на – лови!
В нас нічого не залишилося давнього,
Тільки – пам`ять торішніх ягід і трави,

Тільки – пісня, з якої вимилися слова,
Той мотив, що у себе ввібрала кров.
Ти новий прокидаєшся, я – нова,
А вчорашнє – цей сніг, як ішов, потовк.

А вчорашнє у себе взяла земля,
Залишила нам радість – на двох одну,
Щоб упевнено крила свої розправляв
День новий після довгого сну.

* * *

Я вся перед тобою, як і є.
Пробач мені цю тугу непоборну:
Переді мною знову постає
Усе, що бачилося білим – чорним.

Цей крик гучніший крику породіль:
Углиб дивлюся й не знаходжу Бога…
Ночами – біль.
Такий пекельний біль,
Коли народжуєш себе самого,

Коли ти сам собі осточортів,
Коли ще трохи – і замкнеться коло,
Коли тобі бракує навіть слів,
Які вже не повернуться ніколи.

Коли тобі нічого не горить
Отак, як там – у надрах серцевини.
Усе, що залишилося – це мить,
Усе крім неї - це уже вторинне.

Закручує в правічну Німоту,
Яка до Слова ще була…
Тривожна
Я вся перед тобою.
На святу
Не схожа, Господи, - нічим не схожа.


* * *
Вчителю! Де мудрість – там і ти.
Вчителю! У кожній думці – діти.
За тобою, вчителю, іти,
Із тобою, вчителю, творити.

Скільки в нас попереду доріг…
Скільки душ, теплом твоїм багатих!
Вчителю! Як сонце – угорі, -
Значить, - треба вчитися літати.

В мудрім слові – тисяча світил.
Мудре слово - крізь усе проб`ється.
Бути Вчителем – на дужий розмах крил.
Бути Вчителем – лише на повне серце.


* * *
Сходить сніг. Затягнуло рани.
Пахне листям за три версти.
Ти у мене – за океани, -
Вбрід мені тебе не пройти.

Легко-легко, мов спали крила.
Та умію тепер - без них.
Кожен двір – зі своїм кадилом, -
Проводжає у пам`ять сніг.

Буде медом багате літо,
Снами, бджолами, чимось ще…
Я ж – навчилася бути вітром –
Сонце змішувати з дощем.

Буде слово гудіти в скронях,
Переходити в шепіт крик.
Я для тебе – усе ще сонях,
Що не владний дивитись вбік.



* * *
Коли ти їдеш, -
Мені –
Залишаються всі дощі,
Сотні круків,
Церковний дзвін,
Сни
На гойдалках павутин,
Ранки
З сонцем на кожнім склі,
Зошит твій на моїм столі,
Твоя усмішка,
Біль і сміх,
Запах твій на речах моїх,
Тиша в сутінках, - не збуди! –
Всюди – ти і твої сліди…
Все так само влучає в ціль.
Словом – лінія на руці,
Думка тисне і припіка,
Дні біжать – зі струмків ріка,
Гуснуть трави – я ними вбрід,
Сонце проситься до землі,
В кожнім промені – юний Бог…
Серце – тьох…
І у тебе – тьох…


* * *
Відхлинуло... І все пішло на дно…
Так глибоко, куди не кане промінь.
І – ніч – на дно, туди – де хо-ло-дно,
Де вже осів, мов камінь, кожен спомин.

Позаду вже і туга, і туга
Мотузка слова, що в’язала крила,
І вже коханий коней розпряга,
Довіривши мені вудила.

Летять гніді, у яблуках, і без,
Летять думки про яблуні у травні.
І я тепер звучу на фа дієз
На сни вчорашні, до безсмертя давні.

Відхлинуло, - і злива, і гроза,
І вітер вщух, нікого не згадавши…
А ти мені…
А ти мені казав,
Що все у нас - однині
І - назавше…